Партизанський штаб нашвидку познайомився з армійськими командирами.

Молодцюватий капітан з акуратно нашитими гарматами на петлицях, не кваплячись, підійшов до партизанів.

— Загін імені Сталіна?

— Загін імені Сталіна.

— Самоперевіримося? — вийняв з гімнастьорки посвідчення. Уважно переглянув документи Сніженка. — Вахту приймаєте?

— Приймаємо.

— В добрий час. Дивуєтесь? — показав на колону. — Тепер ми стали «загальновійськовою» частиною — приєдналися до нас із різних родів військ. Хлопці бойові! Одне озброєння про щось говорить, — з неприхованим задоволенням глянув на своїх бійців.

Справді, більшість воїнів були озброєні автоматами, радянськими і німецькими, та ручними кулеметами.

Новиков виразно подивився на партизанів.

— В бою добули?

— В бою.

— Міни у вас є? — з надією поглянув Сніженко на капітана.

— Веземо. Небагато.

— Нам би хоч трохи.

— Протитанкових, протипіхотних?

— І тих і інших.

— Вахту приймаєте по всіх правилах, — засміявся капітан.

Сніженко полегшено перевів подих: значить, щось таки перепаде.

— Старшина Кузнецов! — гукнув капітан.

— Старшина Кузнецов! — пішло по колоні. Незабаром до обочини підбіг білявий вилицюватий боєць. Нижній пружок його пілотки темнів од поту.

— Товаришу капітане, старшина Кузнецов за вашим наказом з'явився! — уміло козиряє і хвацько пристукує закаблуками.

— Поділися мінами з партизанами.

— Мало їх у нас, товаришу капітане, — незадоволено витягується обличчя Кузнецова, і Сніженко в німому проханні не спускає очей з командира.

— Я знаю. Поділись по-братському.

— Це наполовину? — жахається старшина.

— Наполовину.

— Слухаюсь, товаришу капітане! — В голосі проривається явне незадоволення.

Сніженкові чогось здається, що Кузнецов неодмінно поскупиться, тому й пропонує свою допомогу старшині.

— Ходімо, — буркоче той, і вони через якусь хвилину починають на ходу розвантажувати віз.

Чорні, як черепахи, протитанкові міни зразу ж піднімають настрій начальникові штабу. Вивантажує їх з любов'ю, промовляючи ніжні слова. Кузнецов спочатку дивується, потім сміється і добріє.

— Бери! Грабуй! — в пориві щедроти він дає начальникові штабу три зайві протитанкові міни. — Закладемо їх зараз? — по-змовницькому підморгує білою, надломленою посередині бровою.

— Закладемо, — в тон відповідає зворушений Сніженко і кличе до себе підривників. Вони старанно викопують ямки, а старшина закладає, уміло опоряджує і маскує міни. За кожним його впевненим рухом, ніби зачаровані, затаївши подих, слідкують партизани.

— Товаришок, а на твоїх мінах підривалися фашисти? — таємничим шепотом запитує старшину молодий підривник Вадим Перепелюк.

— Підривалися. Я легкий на руку, — відповідає, не кидаючи роботи.

— То і на цих підірвуться? — довірливо питає Перепелюк.

— Неодмінно, — серйозно і пошепки запевняє Кузнецов. — Летітимуть, як з пушки.

— Вваак! — імітує вибух міни молодий підривник, і обличчя партизанів прояснюються.

— Противно ж вони крякають.

— Це дивлячись коли, — не погоджується старшина.

Його думка не доходить до партизанів.

— Прийомо-здаточні документи в порядку! — легко піднімається з землі Кузнецов, сердечно тисне руку Сніженкові і кидається наздоганяти колону. Партизани проводжають його вдячними очима.

— Разом посадили капусту, — з задоволенням крутить цигарку Перепелюк. — Передали нам вахту, значить — і місто, і села, і ліси, і орну землю. А кому будемо ми передавати?

— Народові, — коротко відповідає Генадій Новиков, не спускаючи погляду з міцної постаті старшини. Все рідше і рідше з'являється вона поміж деревами і незабаром зливається з чорноліссям.

Командир загону залишає біля замінованого поля на всякий випадок двох розвідників і хоче відвести загін у ліси.

— Може побудемо трохи тут? — зупиняє його Новиков. — Зовсім добре було б, щоб фашисти напоролися на міни. А вони, фашисти, неодмінно повинні з'явитися.

— Гаразд, почекаємо, — згоджується Недремний, виставляє дозорців, а загін розташовує в гущавині обабіч дороги. На Сніженка знову нападає приступ скупості.

— Три міни закопали. Хватило б і двох, — говорить наче сам до себе і непомітно стежить за командиром та комісаром.

— Жалієш, Вікторе Івановичу? — сміється Недремний.

Я ж не начальник боєпостачання, щоб не жаліти.

— Не скупися, Вікторе Івановичу. Коли на цих мінах щось підірветься — вони велику бойову роль відіграють для цого загону, — Новиков заспокоює Сніженка.