Розповідали жінки: тепер у Варчука перед всіма іконами горять свічки.

— Чекали своїх визволителів — дочекатись не могли, і нарешті ідуть вони, — радів старий Созоненко, що звідкись з'явився цими днями в селі. Його сіре потріскане обличчя лущилося брудною іржею ластовиння, а в очах світилася люта рішучість.

— Виповзають гади недобиті. Хоч би їх кудись погнали, — хмурячись, казав Дмитро до Микити Дем'яновича.

— Закону нема такого.

— Так потім вони людям дихнути не дадуть.

— Може ще відженуть ворога.

— Коли б так, — зітхав і жадібно ловив усяке слово надії.

Тa наступний день не приносив утіхи. І коли у Майданах окопалися наші батареї, Горицвіт зібрався в дорогу.

— Куди тобі такому їхати? — припала до нього Югина. І тоді зовсім несподівано втрутилася мати, що досі мовчки стояла біля столу, не зводячи погляду з сина.

— Нехай, дочко, їде.

Здивовано поглянув Дмитро на матір. А вона вийшла з сутінків, невисока, сухорлява, з страдно опущеними вниз зморшками біля уст, вогко світячи глибокими чорними очима. І така мука коливалася на її лиці, що мимоволі Дмитро нахилив голову.

— Їдь, сину. Така тобі, видати, випала доля. А її не обскачеш конем. Бачиш, що робиться на світі: діток убивають, старих убивають, а хто ж оступиться за них… Такий нам час тяжкий випав… — От-от мала заголосити, але перемогла себе і вже говорила повільніше, глухіше: — Їдь, дитино моя, і повертайся скоріше. Зі своїми повертайся. А ми вже без тебе горювати будемо. Кожної години виглядатимемо з шляху. Кожної хвилини тебе споминатимемо.

— Куди ж він такий? Сам за собою не догляне… Може відженуть ворога…

— Хочеш, щоб Варчук за мною доглянув? — різко обірвав дружину. — Ще німці в село не вступлять, а він по мою душу прийде.

— Що ж він, звір який?

— Гірше звіра! — почав лютувати, але зразу ж втихомирився. — Не час чортзна про що говорити… Не побивайся, Югино..

— Як не побиватися, коли так тяжко, так тяжко…

Дмитро пальцями торкнувся руки дружини і, хвилюючись, тихо сказав:

— Югино, а Сталіну зараз іще тяжче. Усі турботи налягли на нього. Усі! За цілий світ він думає, і про нас з тобою. От і повинні ми помагати йому, чим зможемо. А сльози — не поміч. Чуєш?

— Чую, Дмитре. Хіба я не розумію?.. Та вже наша така слабість жіноча.

— Поїду я, а ти справжніх людей тримайся, як і завжди… В сутінках довго сиділа вся сім'я коло нього, а він, спершись ліктем на стіл, прислухався, яке слово хто скаже, і впірнав у задуму. Тепер болюче серце так билося, що аж у ребра товкло. Мовчки, припавши до його руки, дивився на батька Андрій, непорушний, задуманий. Ще вдень, приїхавши на добрих конях, які залишили для Дмитра, він, бліднучи, попрохав:

— Тату, візьміть мене з собою.

— А коло мами хто буде?

— Коло мами! Бабуня є… Я за вами, тату, доглядати буду.

— Ні, я вже якось сам собі раду дам. Ти ж за всією сім'єю турбуйся. Прислухайся, що робиться в селі. Коли щось буде погане — кидайте все і тікайте до рідні чи в Медведівку, чи в Майдани, чи прямо в ліси.

— Добре, тату, — міняючись в обличчі, рішуче відповів.

— Малий ти ще, сину. Не твоїм плечам такий тягар здержати. А прийдеться, — приголубив і так, обвивши рукою русяву голову, увійшов, накульгуючи, з Андрієм до хати.

«От уже і відійшла найкраща частина твого життя… А не нажився. Неначеб учора зустрівся місячної ночі в жнива на Великому шляху з Югиною, неначе вчора виглядав Марту біля гаю… Жаль, що її не побачу перед від'їздом. Коли б здоровий був, пішов би попрощатися, а так… Хай не має серця на мене».

Докія повела спати Ольгу в другу хату, і гарячі руки Югини обвили його шию, прихилили чубату голову до грудей.

— Що ж я робитиму без тебе? — тремтіла всім тілом і ще тісніше притулялась до нього, стараючись не торкнутись болючої ноги.

— Не одній тобі горювати прийдеться. Дітей бережи, Югино… Ну, не треба. Чуєш? Ти ж знаєш — не люблю я цього.

Але вона знову не змогла стриматись од плачу; трусились, аж підкидались плечі, а руками, неначе сліпа, перебирала його руки, плечі, груди.

— Де не будеш, Дмитре, дай про себе знати. Будеш партизанити — і нас забирай. Ми не гірші від людей… Всіх забирай, — твердо глянула на нього.

— Добре. Тільки не тужи мені. Сім'ї не печаль.

От і пішло його щастя, неначе вінок за водою. Надивляйся, Дмитре, на свою дружину, бо може й побачити більше не доведеться… Скільки треба сказати одне одному, а слова знаходились дрібніші, не ті, тільки дотик рук, уст промовляв більше, міцніше. Так і просиділи, аж поки не піднялось високо в небі п'ятикутне сузір'я Візничого…