«Всі вони такі чорти потайні. Мовчить, мовчить, а потім зразу ж у пекло полізе. Славний женишок». — Задивився на збудоражене обличчя Дмитра.

— Поведеш?

— Та дорога далека. Чогось, значить, ноги болять, — удавано зітхнув Варивон.

— Знаю, чого вони в тебе болять, п'яничка нещасний. — Усміхаючись, дістав з мисника пляшку.

— Прямо тобі, Дмитре, тільки фершалом бути. Зразу чую, як рукою біль відняло, — поморщився, нюхаючи шкоринку хліба. — І що воно за знак? Начеб вода — і більш нічого, а всяку болість з тіла зганяє. Здається, на дні у пляшці блищить трохи?

— Іди к бісу! Гляди, щоб твої ноги онишником не полікував — давно він ревма реве по тобі.

— А знаєш, Дмитре, — раптом споважнів парубок. — Вибір твій, хвалити не хочу, ой, важний, хороший вибір. Югина — це, значить дівчина, — підняв угору палець.

— Так і мені здається, — похмурнів Дмитро. — Тільки чи вийде що з цього?

— Повинно вийти! — впевнено сказав Варивон. — А втім, як говорять: догнав не догнав, а погнатись можна.

— Славна приказка, тільки не на мене краяна. — Рвучко відкрив скриню і почав убиратися в святковий одяг.

— Куди ви зібралися? — стала на порозі мати.

— Вашого красеня сватати веду, — посміхнувся Варивон і спіймав на собі такий погляд Дмитра, що зразу знітився і пояснив матері: — Пройдемося трохи по селу.

— Давно б вже час, — погодилася. Вона бачила незвичну поквапливість в синових рухах і очима хотіла спитати про це Варивона. Але той, відчуваючи її німе запитання, тільки застережливо покосився на Дмитра і з перебільшеним завзяттям почав говорити про різні новини.

— Оце Созоненко повернувся із міста і аж чуба на собі рве. Пропав його пай на чинбарні. Думав, значить, крамар увесь вік на гниленькому шкурлаті розростатися, міркував, що непу переводу не буде. Аж і тріснула торба з гендлярськими червінцями. Держава закрила їхню гнилу крамничку. Значить, ще на один лишай внутрішнього капіталізму поменшало.

— Так їм і треба, — обізвалась Докія. — Людей обманювали — одне, а друге — усе місто тяжким духом отруїли. Прямо біля річки пройти не можна було.

— Тепер там завод мають будувати.

— Чинбарний?

— Чинбарний. За останнім словом техніки. А поруч нова електростанція підводиться, біла-біла, мов яблуня в цвіту, і потужна, куди там старій бухикалці до неї. От забувся, на кілька тисяч кіловат. Усі підприємства і околишні села освітить. Словом, невеликий наш Дніпрельстан. На очах міняється місто. Камінь кругом у руках робітників прямо від зорі і до зорі, як жайворонок, співає.

— Надивився?

— Надивився, возячи хлібозаготівлю за Варчука. Гадав старий лис обманути державу. Хитро задумав заховати хліб, та комсомольці прослідкували за ним. Не вдалося вікрутитися від завдання. Тепер темніший хмари ходить. Якось я засміявся до Софії — хліб саме насипали, — так вовком визвірився:

«Радий, що кривавицю мою возиш, погибелі на вас нема». А я йому так, з притиском: «Не на нашу погибель йдеться, дядьку Сафроне. На життя наше йдеться». — Так ледве гарапником не оперіщив. Од злості в один момент зморшки потом понабрякали. Злує, як пес. Раз навіть якогось гостя зразу, значить і не поздоровкавшись, ошпарив: «І в лівих і правих ухилах бовтається, а нічого путнього зробити не може». Потім покосився на мене, затих.

— Я, Варивоне, ледве на гарячому у лісах Созоненка не спіймав. Треба прослідкувати. Десь коло пасіки хліб ховає…

М'який вересневий день неводом затягував сонце в сизуваті крила, і тільки іноді воно, сковзнувши над рваною, клубчастою проріхою, майне золотим плавником, і просвіток заграє в темних водах трьох ставків, і все село, неначе із хвиль, підіймається вгору; нові землі, затемнені досі, побіжать, тінями затріпочуть за дорогами.

Не чув Дмитро, що торохкотів Варивон. Тугим клубком збивались думи, надії.

— Грицько пішов кудись, — торкнув рукою за плече Варивона.

На далекій стежці, що вела до лісу, з'явилась невисока постать Григорія. Між ним і парубками широко лягли задумані городи; зелену ріку матірки освітив просвіток і погас біля купки дідуганів-соняшників, що радили якусь раду, торкаючись один одного потемнілими фарами.

Коли з-за дерев побачив хату Бондарів, завагався: може, вернутися…

Але, спіймавши на собі насмішкуватий, допитливий погляд Варивона, нахмурився і рішуче попрямував до воріт.

Бондарі саме обідали і зовсім не сподівалися на таких гостей. Заметушилась Марійка по хаті, Югина вся зніяковіла і поклала ложку на стіл. Тільки Іван поважно підвівся з-за столу, поздоровкався і звернувся до жінки:

— Марійко, чи в нас найдеться де гостей посадити?

Марійка принесла з другої хати стільці.

— Сідайте, сідайте і вибачайте, що таке в хаті застали: гості несподівані, хазяїни неприбрані, — запрошувала за стіл Марійка.

— А непроханий гість що побачить, те й поїсть, — підморгнув Югині Варивон.