Знову увійшла Горпина і тихо поклала руки на плечі Марті.

— Не смій і думати про таке — зженуть з світу і тебе, і мене, — зашепотіла, садовлячи Марту з собою на лаві.

— І хай. Краще мені в домовині гнити, аніж з ним увесь вік мучитись! — Знову згадала до найменшої дрібниці зустріч з Дмитром, і давні спогади прокинулись у серці.

Засяяли зорі в осиланій цвітом похилій дубівці, запахли роси в молодих травах, огорнули її дужі любі руки, притулили до широких грудей… І раптом, наче гадюка проповзла між ними, побачила круглі, недовірливо допитливі очі Ліфера і всю його вузьку довгу поставу. До болю заплющила повіки, щоб не бачити чоловіка, та він тільки темнішав, але не зникав Тихо ридаючи, забилась головою в кружок столу і не чула болю, і не розбирала наляканого голосу Горпини. Було байдуже до всього.

— Горенько моє, старий сюди йде! — метнулася Горпина в другу кімнату.

— Чи та мене, стара, осоромити перед людьми хочеш? — загримів з порога Сафрон. — Гості вже в порожні миски заглядають Тільки до млинців сметани не внось — із колотухою поїдять. Ниньки невеликі пани зібралися, — стишив голос до шепоту.

— Сафроне! А, Сафроне, так ми на Бондаря, коли він не теє, їй-бо, обруч наб'ємо, — п'яно зареготав, просуваючи голову в 'двері, Ларіон Денисенко.

— Поки хвалько нахвалиться, будько набудеться, — ляснув Ларіона по плечу.

— Так ти мені, Ларіонові, не віриш? Мені, козакові…

— Сумніваюсь, чи ти козак, чи кизяк, — засміявся, задоволений своїм жартом, Варчук. — Конєшно, Бондар нам чоловік без діла, а серед своїх він силу має.

— Не в тім сила, що кобила сива, а в тім, що не везе.

— Ні, цей і повезти може. Мужик кріпкий і, на лихо, норовистий.

— Розвалимо йому голову, то й соз розвалиться.

Обабіч Великого шляху на чорних полях рівно тягнулись іще незаплескані дощами сліди борін, між якими тремтіли зелені стрілки озимини. На рову рясно пломенів кущ шипшини, затягнутий прозорою хусткою павутиння, липи накрапали теплим восковим листям. В дубині стало темніше, і в глибоких коліях, притрушених листом, м'яко зашаруділи колеса, часом підскакуючи на вузлатих пучках прив'яленого коріння. Сонце, пробиваючись крізь верховіття дерев, примхливими кружалками лоснилось на широких спинах коней, і окремі волосинки горіли, як золото.

«Добрі коні, роботящі. Чого доброго, в шестерику риссю цілий день будуть ходити», — вже в який раз сам до себе говорив Іван Тимофійович і любовно цмокав губами — не так для того, щоб підігнати худобу, як почути свою повну владу над буланими. На його голос, іще незвичний, коні пряли ушима, притискали їх насторожено до шиї і, витягуючись довгими тілами, спірно, не напираючи на дишель, бігли поміж деревами; під копитами злітало наполоханим табунцем листя.

«Еге ж, завтра і сіяти виїду».

І вже бачив себе дома; розповідав Марійці, як він знову вибрав в райземвідділі найкращу пару для свого созу і як її в нього ледве з рук не відбили багрії. Та хіба ж він сплошає, дарма що супротивники його на худобі зуби з'їли і бігали разів з десять до начальства, а потім всіляко ганчували буланих: мовляв, і тельбаті, і пахи в них грають, і спини довгі — значить, сили тої наче кіт наплакав. А він уперся на своєму:

«У мене гільки булана масть ведеться, і хай гірше буде, а не відступлюся від першого вибору».

Коли запріг буланих у воза на залізному ходу, Иона Чабану усміхнувся:

— Таки перехитрив созівців з Багрина. Знаєш, Іване Тимофійовичу, толк у конях. Чи, може, тільки така масть у тебе водиться? — весело примружився.

Тямущий чоловік. Такого круг пальця не обведеш.

— Бувайте здорові, — насмішкувато вклонився багріям, які збилися біля ганку.

— І ч, бісів син, з-під носа добро вихопив! — з жалем похитав головою найстарший між ними сухопарий дядько. — Доглядай же за ними, ромадянине.

— Постараюсь, ромадяни. — Скочив на віз, ледве приховуючи усмішку: завжди його село сміялося з багринських селян, які в розмові, і особливо перед літерою «р», випускали «г». Не раз ущипливе пародіювали своїх сусідів: «Ми з Рицьком сиділи під рушею і лічили роші. А рім рушу pax, а рушки — ра-рах!..»

«Заживемо тепер — це не наспіл орати та сіяти. Кожну грудочку своїми пальцями перетру. А ще як землеустрій пройде і нам відріжуть землю на горбку — загосподарюємо по-справжньому».

Гіркувато-солодка прілість осінньої пори нагадала йому, як пахне неперелопачене зерно у повних засіках. І насмішкувато, в думках, стежив за Марійкою, яка присипала пшеницю в кадубах золотою половою, щоб не заздрили люди, що. стільки вродило в них. І чув, як раділи руки, натягаючи віжки, солодко тремтіли міцні вузлуваті пальці, що стільки років скучали не за чужими чепігами. І хай косують, бісяться Сафрон Варчук, Денисенки, Созоненки. Почекайте, почекайте, ще не такий переполох закачаєте, коли землемір по горбку пройдеться. З насолодою скрутив цигарку і сильно затягнувся їдким димом.

Між деревами засиніли, замерехтіли просвітки, і коні незабаром вибігли з лісу. Коли під'їздив до села, побачив, що з поля на шлях звернула парубоча постать і пішла поміж двома рядами лип. Щось знайоме здалося у неквапній, впевненій ході, високому стані, наопашки накинутому піджаку.

«Та це ж Дмитро Горицвіт!» — стріпнув віжками, і віз заторохкотів по дорозі.

— Сідай, парубче, підвезу, — осадив коні біля хлопця.

— Могорич із вас, дядьку Іване, — схвально оглянув коні Дмитро, вискочив на воза і зручно спустив ноги з полудрабка.