Абат Фожа підвівся, збентежений, незважаючи на всю свою холоднокровність; він був здивований цією сердечністю, якої аж ніяк не сподівався.

— Так, я мусив погодитись, — промовив він, — хоч і не заслуговую цього… Спочатку я відмовлявся, називав монсеньйорові достойніших священиків, насамперед вас…

Абат Бурет кліпнув очима, відвів його набік і мовив, притишивши голос:

— Монсеньйор розповів мені все… Виявляється, що Феніль і чути про мене не хотів. Він підняв би всю єпархію, якби призначили мене, — це його власні слова. Злочин мій полягає в тому, що я закрив очі бідолашному Компанові… Він вимагав, як вам відомо, призначення абата Шардона. Це людина, безперечно, шановна, але дуже обмежена… Старший вікарій сподівався панувати за його спиною в парафії святого Сатюрнена… І тоді монсеньйор дав цю посаду вам, щоб досадити йому і позбутися його. Це помста за мене. Я дуже задоволений, мій друже… А ви знали всю цю історію?

— Ні, у всякому разі, не так детально.

— Так от, все це було так, я вам кажу, запевняю вас. Я почув це з уст самого монсеньйора… Між нами кажучи, він подав мені надію на чудову компенсацію. Другий старший вікарій, абат Віаль, давно вже хоче переїхати до Рима; місце звільниться, ви розумієте? Але про це — ні слова. Я не віддав би сьогоднішнього дня ні за які гроші.

І він знову почав потискувати руку абатові Фожа, і все його широке обличчя сяяло від задоволення. Навколо них дами здивовано перезиралися, усміхаючись. Але радість добродушного священика була така щира, що, кінець кінцем, передалася всій зеленій вітальні, і вшанування нового кюре набрало більшої сердечності й теплоти. Спідниці зблизились; заговорили про орган у соборі, який треба було полагодити; пані де Кондамен пообіцяла принести в дар гарний переносний вівтар для процесії до близького вже свята тіла господнього.

Абат Бурет теж поділяв загальне радісне збудження, коли раптом пані Палок, витягаючи своє бридке обличчя, торкнула його за плече і спитала на вухо:

— То завтра, пане абат, ви вже не сповідатимете в каплиці святого Михайла?

Відколи абат Бурет почав заступати абата Компана, він сповідав у каплиці св. Михайла, найбільшій і найзручнішій у церкві, призначеній спеціально для парафіяльного священика. Він спочатку не зрозумів і, примруживши очі, подивився на пані Палок.

— Я питаю вас, — повторила вона, — чи завтра ви знов сповідатимете у вашій старій каплиці Святих ангелів?

Він зблід і хвилину мовчав, опустивши очі на килим, відчуваючи біль у потилиці, наче хтось ударив його ззаду. Потім, почуваючи, що пані Палок пронизує його своїм гострим поглядом, пробелькотів:

— Звичайно, я перейду до своєї старої сповідальні!.. Приходьте завтра в каплицю Святих ангелів, остання ліворуч з боку монастиря… Вона дуже вогка. Одягайтесь тепліше, люба пані, одягайтесь тепліше.

Сльози набігли йому на очі. Він полюбив чудову каплицю св. Михайла, куди сонечко заглядало по обіді, саме в ті години, коли він сповідав. Досі він зовсім не шкодував, що передає церкву в руки абата Фожа; але ця дрібна обставина, це переселення з однієї каплиці в другу, дуже прикро вразила його; йому здалося, що він втратив мету всього свого життя. Пані Палок голосно зауважила, що він раптом посмутнів, але абат заперечував, пробував навіть усміхатись. Він рано залишив салон.

Абат Фожа засидівся до пізнього вечора. Ругои теж підійшов привітати його, вони поважно розмовляли, вмостившись у куточках дивана. Говорили про необхідність релігійних почуттів у державі розумно керованій; кожна дама, виходячи повз них із вітальні, робила низький реверанс.

— Пане абат, — сказала грайливо Фелісіте, — не забувайте, що ви кавалер моєї дочки.

Він підвівся. Марта чекала на нього коло дверей. Ніч була дуже темна. Морок на вулиці наче засліпив їх. Не вимовивши ні слова, вони перейшли площу Супрефектури; але на вулиці Баланд, перед самим будинком, Марта торкнула його за руку в ту мить, коли він хотів встромити ключ у замкову щілину.

— Я дуже рада за вас, — сказала вона схвильовано. — Будьте добрим сьогодні, зробіть мені ласку, в якій ви мені досі відмовляли. Я запевняю вас, абат Бурет не розуміє мене. Ви один можете керувати мною і спасти мене.

Він відсторонив її рукою. Потім, відімкнувши двері і запаливши лампу, яку Роза ставила внизу коло сходів, він, уже піднімаючись нагору, лагідно сказав їй:

— Ви обіцяли мені бути розсудливою… Я обміркую ваше прохання. Ми поговоримо про це потім.

Марта ладна була цілувати йому руки. Вона пішла до себе тільки тоді, коли почула, що на верхньому поверсі зачинилися його двері. Роздягаючись і лягаючи, вона не слухала Муре, який сонним голосом детально переказував їй плітки, що ходили по місту. Він був у Комерційному клубі, куди звичайно заглядав дуже рідко.

— Абат Фожа обдурив-таки абата Бурета, — повторював він удесяте, поволі повертаючи голову на подушці. — Який же йолоп отой Бурет! Далебі, це кумедне видовище, коли попи гризуться між собою. Ти пам’ятаєш, як недавно вони обнімалися в нашому саду, мов рідні брати? Та вони навіть переманюють один в одного парафіянок… Чого ти не відповідаєш, люба? Думаєш, що це неправда?.. А, ти вже спиш? Ну, то на добраніч, до завтра.

Він заснув, бурмочучи якісь уривки фраз. Марта, широко розплющивши очі, дивилася вгору на стелю, освітлену нічником і прислухалася до човгання пантофель абата Фожа, який збирався лягти в постіль.

Коли настало літо, абат і його мати знову почали щовечора виходити на терасу подихати свіжим повітрям. Муре ставав дедалі похмурішим. Він одмовлявся від партій у пікет, які йому пропонувала стара пані, і теж сидів на терасі, погойдуючись на стільці. Коли він починав позіхати, не приховуючи своєї нудьги, Марта казала йому:

— Мій друже, чому ти не підеш у свій клуб?

І він ходив туди тепер частіше. Повертаючись додому, Муре знаходив свою дружину і абата на тому самому місці на терасі, а пані Фожа за кілька кроків од них усе ще сиділа в своїй звичайній позі німої і сліпої охоронниці.