Коли в місті хто-небудь говорив з Муре про нового парафіяльного священика, він, як і раніше, дуже його хвалив. Це справді видатна людина. Він, Муре, ніколи не брав під сумнів його прекрасних якостей. Пані Палок не могла витягти з нього бодай одне різке слово, хоч вона щоразу єхидно питала його про здоров’я дружини, тільки-но мова заходила про абата Фожа. Навіть стара пані Ругон, і та не могла вловити на його обличчі слідів гіркого смутку, який, здавалося їй, він ховав під своєю добродушністю; вона дивилась на нього з хитрою посмішкою, намагалась впіймати його; але цей непоправний балакун, язика якого раніше боялося все місто, тепер соромливо мовчав, коли зачіпали його подружнє життя.

— Твій чоловік, здається, нарешті порозумнішав? — спитала якось Фелісіте у дочки. — Він дає тобі волю.

Марта здивовано глянула на матір.

— Я завжди була вільна, — сказала вона.

— Серденько, ти просто не хочеш його винуватити… Ти ж казала мені, що він неполюбляє абата Фожа.

— Та ні ж бо, запевняю вас. Це ви самі вигадали таке… Мій чоловік у найкращих стосунках з паном абатом Фожа. Немає ніякої причини їм ворогувати.

Марта дивувалася тій наполегливості, з якою всі хотіли, щоб її чоловік і абат не ладнали один з одним. Часто в комітеті Притулку пречистої діви дами ставили їй запитання, які її дратували. А вона тим часом почувала себе дуже щасливою і спокійною; ніколи будинок на вулиці Баланд не здавався їй таким затишним. Відколи абат Фожа дав їй зрозуміти, що він стане її духовним наставником, якщо побачить, що абатові Бурету це справді не під силу, вона жила цією надією з наївною радістю дівчинки, яка вперше йде до причастя і якій обіцяли гарний образок, коли вона буде розумницею. Іноді їй здавалося, що вона знову дитина, у неї була така свіжість почувань, дитячі поривання, які її зворушували. Якось навесні Муре, підрізуючи кущі буксу, застав її в сльозах у глибині саду серед молодої порослі, під теплим сонцем.

— Що з тобою, люба? — спитав він її занепокоєно.

— Нічого, нічого, запевняю тебе, — сказала вона усміхаючись. — Мені так добре.

Він знизав плечима, вирівнюючи ножицями лінію буксів; для нього це було справою самолюбства, щоб його букси були щороку найрівнішими в усьому кварталі. Марта витерла очі і одразу знову заплакала рясними сльозами, що здушили їй горло, зворушена до краю запахом цієї зрізаної зелені. Їй було тоді сорок років, і то плакала її молодість, з якою вона розлучалася.

Відколи абат Фожа став парафіяльним священиком, він тримався з якоюсь поблажливою поважністю, що робила його ще величнішим. Він з гідністю носив свій требник і капелюх. Кількома рішучими твердими вчинками він здобув собі пошану духівництва. Абат Феніль, переможений у двох чи трьох незначних питаннях, здавалось, дав своєму супротивникові волю діяти за власним розсудом. Але абат Фожа був занадто розумний, щоб відкрито тріумфувати. Йому була властива своєрідна гордість, поєднана з дивовижною гнучкістю і смиренством. Він чудово розумів, як далеко ще до того, щоб весь Плассан належав йому. Отож якщо він і спинявся іноді на вулиці потиснути руку панові Делангру, то з панами де Бурде, Мафром та іншими друзями голови суду Растуаля він тільки обмінювався короткими поклонами. Чимало мешканців міста все ще ставилися до нього з недовірою. Йому закидали, що в нього якісь підозрілі політичні переконання. Треба було, щоб він відкрито заявив, до якої партії належить. А він, усміхаючись, казав, що належить до партії чесних людей, це звільняло його від чіткої відповіді. Взагалі він не поспішав, як і раніш, тримався осторонь, чекаючи, поки двері самі розчиняться перед ним.

— Ні, ні, мій друже, не тепер, потім видно буде, — казав він абатові Бурету, який наполягав на тому, щоб він зробив візит панові Растуалю.

Стало відомо, що він двічі відмовився від запрошення на обід у супрефектурі. Абат відвідував тільки родину Муре. Він ходив туди, наче на спостережний пост між двома ворожими таборами. По вівторках, коли обидва товариства збиралися в своїх садах — праворуч і ліворуч, — він підходив до вікна й дивився, як удалині, за лісистими берегами Сея, сідає сонце; потім, перед тим як відійти від вікна, він опускав очі і однаково люб’язно відповідав і на поклони друзів Растуаля, і на поклони гостей супрефекта. Цим обмежувалися поки що його стосунки з сусідами.

Проте якось у вівторок він зійшов у сад. Тепер сад Муре належав йому весь. Він уже не задовольнявся задньою алеєю в години, коли читав свій требник; на всіх доріжках, біля всіх клумб маячила його сутана, чорною плямою вирізняючись на зеленому тлі саду. Отож цього вівторка він, як звичайно, обійшов сад, вклонився панові Мафру і пані Растуаль, побачивши їх у саду на нижньому схилі; потім він пройшов під терасою супрефектури, де, спершись на поруччя, стояв пан де Кондамен у товаристві лікаря Порк’є. Привітавшися з ними, він пішов далі алеєю, коли раптом лікар покликав його:

— Пане абат, на кілька слів, прошу вас.

Лікар спитав його, о котрій годині він зможе його завтра побачити. Ще ніколи не бувало, щоб хтось із двох товариств отак звертався до священика з одного саду в другий. Лікар був дуже занепокоєний: його негідника сина застукали з компанією таких самих гульвіс у якомусь підозрілому домі за тюрмою. Найгірше було те, що Гільйома обвинувачували в тому, ніби він ватажок цієї компанії і загяг туди синів Мафра, значно за нього молодших.

— Дурниці! — сказав пан де Кондамен із своєю звичайною скептичною посмішкою. — Треба, щоб молодість взяла своє. От велике діло! Все місто схвильоване тим, що ці юнаки грали в бакара і що з ними була жінка.

Лікаря неприємно вразили ці слова.

— Я хочу попросити у вас поради, — звернувся він до абата. — Пан Мафр, розлючений вкрай, прийшов до мене і кинув мені страшні докори, кричав, що це я винен, що я погано виховав сина… Моє становище справді дуже тяжке. Але мене повинні були б уже краще знати. Мені шістдесят років, і я прожив життя, на якому немає жодної плями.

Він нарікав на сина, перелічуючи всі жертви, які приніс заради нього, казав, що через цю пригоду він боїться втратити свою практику. Абат Фожа, стоячи посеред алеї і відхиливши голову трохи назад, уважно слухав його.