— Ет! Скільки того діла, — повторювала Роза, коли абат дякував. — Кому ж добре жити, як не таким, як ви, хорошим людям? Не заважайте нам, господь бог винагородить нас за це.

Пані Фожа, сидячи за столом навпроти свого сина, всміхалася, дивлячись на всі ці догоджання. Вона полюбила Марту й Розу, хоч, на її думку, це поклоніння було цілком природним і вони повинні були бути щасливі, що можуть отак схилятися перед своїм божеством. З тупим виразом обличчя вона їла багато й дуже поволі, як селянка, яку чекає важка робота; вона, власне кажучи, головувала за столом, бачила все, стежила за тим, щоб Марта не забувала своєї ролі служниці, дивилась на сина поглядом, в якому світилися втіха й задоволення.

Говорила вона мало, тільки, коли трьома словами хотіла сказати, що абатові було до смаку, або покласти край ввічливим відмовлянням, від яких він ще не зовсім відвик. Часом вона знизувала плечима, штовхала його під столом ногою. Хіба весь цей стіл не належав йому? Він міг би сам з’їсти всі страви, якби схотів; інші були б раді, дивлячись на нього, гризти черствий хліб.

Щодо абата Фожа, то він лишався байдужим до всіх ніжних турбот, якими його оточували; дуже невибагливий, він їв швидко, завжди заглиблений у свої думки, навіть не помічаючи цього упадання. Він здався на умовляння своєї матері, погодившись обідати з родиною Муре; в їдальні першого поверху його тішило тільки те, що він позбувся турбот про матеріальну сторону життя. Отже, він зберігав свій величний спокій, звикаючи потроху до того, що всі його бажання виконуються, вже не дивувався нічому, не дякував, зневажливо пануючи над господинею дому і куховаркою, які занепокоєно стежили за кожною зморшкою на його поважному обличчі.

А Муре, сидячи навпроти своєї дружини, лишався забутим. Поклавши руки на край стола, як мала дитина, він чекав, коли Марта згадає про нього. Вона давала йому останньому, що попало, скупо. Роза, стоячи позад неї, попереджала її, коли вона, помилившись, натрапляла на гарний шматок.

— Ні, ні, тільки не цей шматок… Ви ж знаєте, що пан любить голову, він висмоктує кісточки.

Муре знічувався і їв, соромлячись, наче якийсь нахлібник. Він почував, що пані Фожа дивиться на нього, коли він відрізує собі шматок хліба. Він якусь мить міркував, втупивши очі в пляшку, перше ніж зважувався налити собі вина. Одного разу він помилився і налив собі трошки бордо пана кюре. Ото було галасу! Цілий місяць Роза докоряла йому за цю краплину вина. Подаючи яку-небудь солодку страву, вона вигукувала:

— Я не хочу, щоб пан її куштував! Ніколи він мене не похвалив, а одного разу сказав, що мій ромовий омлет підгорів. Я тоді йому відповіла зразу: для вас він завжди буде підгорілий. Чуєте, пані, не давайте панові!

Потім почалися нескінченні знущання. Вона подавала йому тріснуті тарілки, ставила стіл так, щоб ніжка була між його колінами, залишала на склянці волокнинки від рушника, хліб, сіль і вино ставила на другому кінці столу. У всьому домі тільки один Муре любив гірчицю, він сам ходив купувати її, але Роза щоразу забирала баночки під тим приводом, що гірчиця «тхне». Те, що він був позбавлений гірчиці, псувало йому весь обід. Ще більше він дратувався і остаточно втрачав апетит через те, що його зігнали з місця проти вікна і, як найзручніше, віддали його абатові. Тепер Муре сидів проти дверей; йому здавалося, що він їсть десь у чужих відтоді, як він був позбавлений можливості після кожного ковтка поглядати на свої фруктові дерева.

Марта не була така в’їдлива, як Роза; вона поводилася з ним, як з бідним родичем, якого доводиться терпіти; вона навіть забувала, що він тут, ніколи не обзивалася до нього жодним словом, так ніби повновладним господарем у домі був абат Фожа. Проте Муре не обурювався; обмінявшися кількома ввічливими словами з абатом, він їв мовчки, відповідаючи лише довгими поглядами на наскоки куховарки. Потім, скінчивши завжди першим, він методично складав серветку і виходив, частенько навіть до того, як подавали десерт.

Роза запевняла, що він просто казиться. В розмовах з пані Фожа вона описувала їй свого господаря:

— Я добре його знаю і ніколи його не боялась… Коли вас іще тут не було, пані тремтіла перед ним, бо він завжди кричав, удавав із себе дуже грізного. Він нам добре-таки набридав, завжди плутався під ногами, скрізь сунув носа, все йому не подобалося. Хотів, бач, показати, що він тут господар… Тепер він тихий, як ягня, правда? Це тому, що пані взяла над ним гору. Ах, якби він був сміливіший, якби він не боявся всяких неприємностей, ви почули б, якої б він нам тут заспівав. Але він дуже боїться вашого сина; так, так, він боїться пана кюре… Часом можна сказати, що він робиться зовсім дурним. Та тепер він нам більше не заважає, тож хай собі робить, що хоче, правда ж, пані?

Пані Фожа відповідала, що пан Муре дуже достойна людина. Єдина його вада — це те, що він не релігійний. Але, безперечно, він згодом повернеться на правдивий шлях. І стара пані поволі заволодівала першим поверхом, з кухні йшла в їдальню, тупцювала по коридору й передпокою. Коли Муре зустрічав її, він завжди згадував день приїзду абата Фожа, коли його мати в своїй благенькій чорній сукні, не випускаючи з рук великого кошика, який вона тримала обома руками, витягала шию, щоб зазирнути в усі кімнати, як людина, що спокійно оглядає призначений на продаж будинок.

Відколи абат і пані Фожа почали їсти на нижньому поверсі, на третьому панували Труші. Тепер вони вже не були такими тихими. Крізь двері, які то розчинялися, то з грюканням зачинялися, чути було тупотіння, вигуки, з гуркотом пересувалися меблі. Пані Фожа, розмовляючи на кухні з Розою, стривожено підводила голову. Щоб заспокоїти її, Роза говорила, як важко живеться бідній пані Трупі. Якось уночі, коли абат ще не ліг спати, він почув якусь дивну метушню. Вийшовши із свічкою в руках, він побачив п’яного як чіп Труша, що на колінах видирався вгору по сходах. Піднявши його своєю дужою рукою, абат вштовхнув його в кімнату. Олімпія в ліжку спокійно читала роман, попиваючи маленькими ковтками поставлений на нічному столику грог.