— Овідій почує, Овідій зараз прийде.

Його проймав тоді страх, як дитину, коли її лякають вовком; потім він засинав, бурмочучи, що він просить вибачити йому. А тільки-но сходило сонце, він вставав, одягався, як належить статечній людині, пов’язував спеціальний галстук, що надавав йому, як він казав, «попівського вигляду». Повз кав’ярні він проходив, опустивши очі. У Притулку пречистої діви його поважали. Коли дівчата бавилися надворі, він іноді відхиляв трошки завіску і дивився на них батьківським поглядом, а в його очах з-під напівопущених повік мигтіли вогники.

Трушів стримувала також і пані Фожа. Дочка й мати безперестану сварилися: одна скаржилась, що її завжди приносили в жертву братові, а друга називала її падлюкою, яку треба було задавити ще в колисці. Чигаючи на ту саму здобич, вони стежили одна за одною, не випускаючи шматка, розлючені й стурбовані тим, котрій з двох пощастить захопити більшу пайку. Пані Фожа хотіла мати весь будинок, вона оберігала від загребущих рук Олімпії все, аж до сміття. Коли вона дізналася, які великі суми дочка видурювала з кишень Марти, то страшенно розлютувалася. А коли син тільки знизав плечима, як людина, що гидує такою мерзотою, але змушена заплющувати на неї очі, вона мала жахливу сцену з дочкою, назвала її злодійкою, так наче та взяла гроші з її власної кишені.

— Може, вже досить, мамо, га? — сказала роздратована Олімпія. — В усякому разі, не про ваш гаманець ідеться… Я ще тільки позичаю гроші, а не вимагаю, щоб мене годували.

— Що ти хочеш сказати, гадюко? — пробелькотіла стара пані, не тямлячи себе від люті. — Хіба ми не оплачуємо наших обідів? Спитай у куховарки, вона покаже тобі нашу книгу видатків.

Олімпія зареготала.

— Ой, як гарно! — вигукнула вона. — Я її добре знаю, вашу книгу видатків. Ви платите за редиску і масло, правда? Знаєте, мамо, ви собі лишайтеся на першому поверсі, я туди не піду заважати вам. Але не йдіть і ви сюди, нагору, не чіпляйтеся до мене, а то я зчиню галас. А ви ж знаєте — Овідій наказав, щоб галасу не було.

Пані Фожа, лаючись, пішла вниз. Погроза, що Олімпія зчинить галас, змусила її відступити. А Олімпія, щоб поглумитися з неї, наспівувала їй услід. Зате, коли Олімпія йшла у сад, мати мстилася, йдучи за нею назирці, заглядаючи їй у руки, стежачи за нею безнастанно. Вона не пускала її ні в кухню, ні в їдальню, посварила її з Розою через якусь каструльку, що її Олімпія взяла й не повернула. Однак вона не зважувалась підкопуватися під її дружбу з Мартою, боячися скандалу, який міг би пошкодити абатові.

— Коли ти так мало дбаєш про свої інтереси, — якось сказала вона синові, — я зумію без тебе захистити їх, не бійся, я буду обережна. Знаєш, якби мене тут не було, твоя сестра вирвала б хліб із твоїх рук.

Марта не помічала тієї драми, що розігрувалася навколо неї. Їй просто здавалося, що домівка стала веселішою, відколи всі ці люди заповнили передпокій, сходи, коридори. Так наче це були мебльовані кімнати, де чути приглушені сварки, грюкання дверей, де життя кожного пожильця проходить на очах у всіх, де в кухні палає весь час вогонь, бо Розі доводилося варити ніби на цілий ресторан. Потім тяглася нескінченна процесія крамарів. Олімпія, щоб не псувати собі рук, не хотіла мити посуд і замовляла все у кулінара на вулиці Ванн, в якого можна було брати обіди додому. Марта всміхалась і запевняла, що радіє цій метушні; тепер вона не любила залишатися на самоті, їй треба було чимсь гасити гарячку, що спалювала її.

А Муре, навпаки, наче для того, щоб втекти від цього гармидеру, замикався на другому поверсі в кімнаті, яку називав своїм кабінетом; він переміг свою відразу до самотності, майже не виходив у садок, часто не показувався з ранку до вечора.

— Цікава я знати, що він там робить, — казала Роза пані Фожа. — Він сидить тихо, як миша. Можна подумати, що він номер. А коли він ховається, то, напевно, він там нічого хорошого не робить, правда?

Коли настало літо, в будинку ще повеселішало. Абат Фожа приймав у кінці саду, в альтанці, прихильників супрефекта і прихильників голови суду. Марта звеліла Розі купити дюжину садових стільців, щоб не носити щоразу стільців із їдальні. Ці прийоми зробилися звичаєм. Щовівторка, по обіді, хвіртка в тупик була розчинена; чоловіки і дами заходили привітати пана кюре запросто, по-сусідському, в солом’яних капелюхах, в пантофлях, розстебнутих сюртуках, підколотих шпильками спідницях. Відвідувачі приходили поодинці, але потім обидві компанії сходилися докупи, перемішувалися, розважались, перемиваючи кісточки своїм ближнім.

— А чи не боїтесь ви, — сказав одного разу пан де Бур де панові Растуалю, — що можуть несхвально подивитись на ці наші зустрічі з клікою супрефектури?.. Адже незабаром загальні вибори.

— Чому ж би на них дивилися несхвально? — відповів пан Растуаль. — Ми ж не йдемо в супрефектуру, ми тут на нейтральній території… Потім, мій любий друже, ми ж тут без усяких церемоній. Я приходжу в своїй полотняній куртці. Це приватне життя. Ніхто не має права втручатися в те, що я роблю в себе вдома. Поза домом — то інша річ, там ми належимо публіці… На вулиці ми з паном Пекером навіть не вітаємось.

— Пан Пекер де Соле дуже виграє, коли з ним ближче познайомишся, — помовчавши, зауважив колишній префект.

— Авжеж, — відповів голова суду, — я дуже задоволений, що познайомився з ним… А яка достойна людина абат Фожа!.. Ні, я не боюсь ніякого лихослів’я, коли йду привітати нашого любого сусіда.

Коли почали наближатися загальні вибори, пан де Бурде став непокоїтись, він казав, що його дуже втомлює спека. Часто його охоплювали сумніви, і він ділився ними з паном Растуалем, щоб той його заспокоїв. Взагалі ж політичних питань у саду Муре ніколи не зачіпали. Якось пан де Бурде, марно пошукавши, з чого б почати розмову, вигукнув, звертаючись до лікаря Порк’є: