Він узяв з лави залишену кимось газету. Розгорнув її, щоб сховати обличчя. Перед його очима застрибали заголовки, окремі фрази, фото.

Ні заряджений електричним струмом колючий дріт, ні вартові, ні кулемети не могли перешкодити звісткам з волі проникати у Вестгофен. Такі вже у таборі були люди — нехай вони менше знали про події далекого світу, зате розуміли їх значно краще, ніж у багатьох селах, у багатьох міських квартирах. Здавалося, що ця жменька закутих у кайдани, змордованих людей була зв’язана із широким світом якимсь законом природи, якоюсь спільною системою кровообігу.

Коли Георг зазирнув у газету, на четвертий ранок після своєї втечі — настав той тиждень жовтня, коли в Іспанії йшла битва за Теруель і японські війська вторглись у Китай, — він подумав доволі спокійно: «Виходить, он як стоять справи». То були старі історії, що колись вразили його до глибини душі. Але зараз його цікавила тільки остання мить. Коли він перегорнув сторінку, його погляд упав на три фотографії. Вони були до болю знайомі, він швидко відвів очі. Фотографії лишилися перед очима: Фюльграбе, Альдінгер і він сам. Він хутко згорнув газету маленьким чотирикутником. Запхнув у кишеню і квапливо глянув праворуч і ліворуч. Старий, що стояв поряд, подивився на нього дуже пильно, Георгові так здалося.

Георг одразу ж зіскочив з трамвая. «Краще не їхати, — сказав він собі, — у вагоні ти наче в тюрмі. Я вийду з міста пішки». Проходячи повз будинок гауптвахти, він схопився за серце, бо воно якось рвонулося, але скоро знову почало битися спокійно. Він ішов далі, без страху, без надії. «Що це з моєю головою? Я загину, якщо не згадаю назви села, а коли згадаю — може, ще скоріше загину. Там, мабуть, усе знають і не схочуть ризикувати». Він пройшов повз музей, потім через маленький ринок. Далі рушив до Ешенгаймської башти, перетнув вулицю. Він ішов іще швидше, бо почуття небезпеки, що пройняло всю його істоту, чимдалі посилювалося. В його мозку палала лише одна думка: за мною стежать. Але страх розвіявся, поступившися місцем спокою, упевненості, ворог був тут, і всі його почуття загострилися. Він немов відчував потилицею пару очей, що пасуть його з острівця по той бік вулиці, під баштою.

Замість того, щоб іти вздовж рейок, Георг завернув у якийсь сквер. Раптом він зупинився. Примусив себе обернутися. Хтось візділився від групи людей, що зібралися на зупинці біля башти, і підійшов до Георга. Вони посміхнулись один до одного, потиснули руки. Це був Фюльграбе — п’ятий з семи втікачів. Він мав такий шикарний вигляд, наче зійшов з вітрини крамниці готового одягу.

Пальто Беллоні в порівнянні з його вбранням було ніщо.

Навіщо він тут? Адже Фюльграбе клявся, що ніколи не повернеться в це місто. Біс його знає, чого він змінив своє рішення. Ця людина завжди знайде собі лазівку. Вони стояли один проти одного, тримаючись за руки, немов усе ще віталися. Нарешті Георг сказав:

— Зайдімо сюди.

Вони сіли на залиту сонцем лаву в сквері. Фюльграбе розгрібав пісок носком черевика. Його черевики були такі ж шикарні, як і костюм. «Швидко ж він усе дістав», — подумав Георг.

— Знаєш, куди я саме думав поїхати? — спитав Фюльграбе.

— Ну?

— На Майнцерландштрасе.

— Навіщо? — спитав Георг. — Він загорнув поли свого пальта, щоб воно не торкалося пальта Фюльграбе. «А може, це й не Фюльграбе», — майнула думка.

Фюльграбе теж загорнув своє пальто.

— Хіба ти забув, що міститься на Майнцерландштрасе?

— Що ж там міститься? — втомлено спитав Георг.

— Гестапо, — сказав Фюльграбе.

Георг мовчав. Він чекав, поки зникне ця дивна примара.

Фюльграбе почав:

— А ти знаєш, Георге, що робиться у Вестгофені? Ти знаєш, що вони вже всіх переловили? Крім тебе, мене і Альдінгера!

На піску в яскравому сонячному сяйві їхні тіні зливалися.

— А звідки ти це знаєш? — спитав Георг.

Він відсунувся ще далі, щоб роз’єднати їх тіні.

— Ти що, не бачив жодної газети?

— Бачив, там…

— На, поглянь, — сказав Фюльграбе.

— Кого ж вони шукають?

— Тебе, мене та дідуся. Його вже, певно, грець побив, і він лежить десь у канаві. Довго він не міг витримати. Залишилося нас двоє. — Він раптом потерся головою об Георгове плече. Георг заплющив очі. — Якби шукали ще когось, то описали б і його прикмети. Ні, ні, решта вже у них. Вони схопили Валлау, Пельцера і того, як його, Беллоні. А як кричав Бейтлер, я сам чув.

Георг хотів сказати: я теж. Його рот розкрився, але він не міг вимовити ні звуку. Те, що сказав Фюльграбе, — правда, божевілля і правда. І він крикнув:

— Ні!

— Тс-с… — сказав Фюльграбе.

— Це неправда, — сказав Георг. — Це неможливо, вони не впіймали Валлау; він не дасть впійматися.

Фюльграбе розсміявся.

— А як же він тоді потрапив у Вестгофен? Любий, любий Георге! Ми всі збожеволіли, а Валлау — найбільше. — І він ще додав: — А тепер досить…

Георг спитав: