Зовсім близько, біля мосту, загуркотіла землечерпалка. «Моя мати теж, мабуть, чує її, — подумав Георг, — і мій молодший брат також».

Ще не минула безсонна ніч, а колишній бургомістр Обербухенбаха Петер Вурц, нині бургомістр об’єднаних сіл — Обер— і Унтербухенбаха, — уже підвівся з ліжка, на якому промучився цілу ніч, прослизнув двором у хлів і сів там в найтемнішому кутку на ослінчик для доїння корів. Він витер піт з обличчя. З учорашнього дня, коли радіо повідомило прізвища втікачів, усі в селі — чоловіки, жінки й діти — намагалися подивитися на нього.

Чи справді обличчя в нього бліде, мов крейда? Чи справді він аж труситься з переляку? Чи справді він увесь висох?

Село Бухенбах лежить на Майні, поблизу Вертгайма, осторонь від шосе й ріки, — наче шукає тиші й самотності.

Раніше було двоє сіл — Обербухенбах і Унтербухенбах, що з’єднувалися спільною вулицею, від якої в обидва боки йшла польова дорога. Минулого року це перехрестя обернули на сільський майдан, на якому в присутності представників влади з промовами й привітаннями посадили «гітлерівський дуб». Два села об’єднали в одне при проведенні «реформи управління» і землевпорядкування.

Коли землетрус руйнує розквітле місто, то при цьому завжди розвалюється кілька старезних будов, що й так уже ледве трималися. А що та сама зухвала рука, яка за душила права людей, задушила при цьому і кілька старих безцільних звичок, сини старого Вурца і їхні приятелі-штурмовики почували себе перед усіма селянами, що опиралися з’єднанню обох сіл, сміливими бунтарями.

Сидячи на своєму ослінчику, Вурц у відчаї ламав руки так, що аж кістки тріщали. Іще було рано доїти, і корови стояли сумирно. Вурц раз у раз здригався, опановував себе, знову здригався. Він думав: «Він і сюди може прокрастись, він і тут може підстерегти мене…» Чоловік, якого він так боявся, був Альдінгер, той старий селянин, якого Георг і його товариші у Вестгофені вважали не цілком нормальною людиною.

Старший син Вурца був колись заручений з наймолодшою Альдінгеровою дочкою, вони хотіли тільки почекати кілька років. Поля обох родин лежали поруч, так само поруч були і два маленьких виноградники на тому березі Майну; вирощувати виноград стало невигідно, і їх можна було використати на щось інше. Тоді Альдінгер був бургомістром Унтербухенбаха. Але у тридцятому році дочка Альдінгера закохалася в юнака, що працював тут, коли прокладали Вертгаймський шлях. Альдінгер був не від того, щоб мати такого зятя: хлопець мав постійний заробіток.

Молоде подружжя переїхало в місто. У лютому тридцять третього року Альдінгерів зять з’явився в селі. На це не звернули особливої уваги. Скільки робітників з маленьких міст, де їх погляди були всім відомі, вважали за краще пересидіти у родичів на селі перший період арештів та переслідувань! Зять знову зник після того, як Вурц, за порадою синів, доніс про цього гостя у гестапо. Тим часом Альдінгер, оскільки села мали незабаром об’єднати, згуртував навколо себе групу людей, які вважали, що коли бургомістром не може лишитися Альдінгер, то й Вурцові не до лиця обіймати цю посаду, а нехай об’єднану громаду очолює хтось третій. Цю групу підтримував і пастор, який був мешканцем Унтербухенбаха, бо церква і пасторський дім були саме там.

Альдінгерового зятя тепер і справді шукали, бо він протягом кількох років збирав внески для профспілки і на місцеву робітничу газету. Ніхто з селян, хоч як упереджено вони ставилися до чужинців, не помітив нічого поганого в цьому врівноваженому чоловікові, котрий допомагав Альдінгерові збирати врожай за хліб та ковбасу для своєї родини, що потроху зросла до п’яти душ. А з синами Вурца він посварився у шинку — вони вже тоді водилися з штурмовиками. Тому вони й почали під’юджувати батька.

Вурц навіть злякався, як швидко зреагували на його донос. Альдінгера одразу ж забрали. Вурцові потрібно було тільки, щоб Альдінгера не було тут на той час, поки його самого затвердять на посаді бургомістра. Йому навіть було б приємно побачити, як Альдінгер лютуватиме. Але вийшло не так — з невідомих причин Альдінгер не повернувся. Спершу Вурц потрапив у важке становище.

Унтербухенбахівці обминали його і при кожній нагоді, коли він виконував свої повинності або йшов до церкви, допікали йому, як могли. Але сини і друзі синів утішали його: нові керівники, як сам фюрер, так і Вурц, мусять впевнено робити свою справу, незважаючи на труднощі й підступи ворогів.

Якби хтось поглянув на Бухенбах з літака, то його тільки порадував би вигляд чистенького, добре впорядкованого села, з його церковною дзвіницею, ланками й лісочками. Якби ж хтось проїхав повз село машиною чи кіньми, то воно б справило вже трохи інше враження, звичайно, коли б не забракло бажання й часу пильніше придивитися до нього. Щоправда, дороги всі чисто підметені і шкільний будинок недавно пофарбований. Але чому це плуг має тягти корова, та ще й тільна? Чому так боязко оглядається дитина, що зібрала травички в фартушок?

Ні з літака, ані з автомашини не можна добачити селянина Вурца, що сидить на своєму ослінчику. Не можна побачити й того, що в жодному хліві немає більше чотирьох корів, що в обох об’єднаних селах є лише двоє коней.

Ні з літака, ані з автомашини не можна вгледіти, що один з цих двох коней належить синові Вурца, а другого коня господар придбав собі десь років п’ять тому не дуже чистим шляхом, як одержав страхівку від пожежі. (Нещодавно селянам стало відомо, що в цій справі готується судовий процес). Це тихе, чисте село убоге, дуже вбоге, як і кожне інше село, від якого тхне бідністю.