Художня переконливість — ось у чому сила «Сьомого хреста», і без неї найкраща світоглядна ідея багато б не важила.

У будові твору Анні Зегерс пощастило подолати певні композиційні вади, притаманні, наприклад, «Шляхові через лютий» і, ще більшою мірою, «Супутникам». Ідеться про своєрідну нецільність, розхитаність архітектоніки, відсутність об’ємних і глибоких людських характерів, навколо яких міг би «обертатися» відтворений письменницею світ. І панорама життя інколи розпадалася, перетворюючись на строкатий калейдоскоп.

У фокус «Сьомого хреста» поставлено одного героя (Георга Гайслера) і навіть одну подію (його втечу з концтабору). Всі оповідні лінії тягнуться до цього героя та цієї події і з них, так би мовити, виходять. Бо безпосередня дія триває не десять і не двадцять п’ять років, а лише сім діб (це число в романі майже «сакраментальне» — не випадково лоно навіть винесене в назву). Але в ретроспекції все розтягується знов-таки на довгі роки. І тепер уже можна «монтувати» окремі і короткі епізоди, без ризику розтрощити ціле, оскільки і хронологічна невпорядкованість, і ретроспекції підкорені внутрішній логіці, мають центр тяжіння.

Однак, зрозуміло, справа не в тому, що в романі є одна особа і одна подія. Вирішальне — сутність особи і сенс події. Про ідейно-символічне значення події вже говорилося. Залишається сказати ще кілька слів про особу Гайслера. Він — не лише «втілення» певного ідейного задуму. Він — жива істота, багатогранна, навіть суперечлива. І ця багатогранність та суперечливість дозволяють пов’язати з ним усі лінії роману і всіх його персонажів, розгорнути картину гітлерівської Німеччини якомога ширше і водночас подати її сконцентровано.

У своїх поки що останніх великих творах — у «Рішенні» та «Довір’ї» — Зегерс повернулася до тих архітектонічних принципів, за якими будувалися ще «Супутники». Тому «Сьомий хрест» залишається шедевром, нею самою ще не перевершеним.

Дмитро ЗАТОНСЬКИЙ

Мабуть, у нашій країні ще ніколи не зрубували таких незвичайних дерев, як ті сім платанів, що росли побіля бокової стіни барака номер три. Їхні верхівки спиляли ще раніше, а чому — буде видно далі. На висоті плеча впоперек стовбурів поприбивали дошки, тому-то здалека платани скидалися на сім хрестів.

Новий комендант табору на прізвище Зоммерфельд звелів негайно порубати все те на дрова. Він був не схожий на свого попередника Фаренберга, вояку-ветерана, «завойовника Зелігенштадта», — його батько ще й досі утримує там на Ринковому майдані технічну контору. Новий комендант табору був до війни «африканцем» — офіцером колоніальних військ, а після війни разом із своїм колишнім майором Леттов-Форбеком брав участь у поході на червоний Гамбург. Про все це ми дізналися набагато пізніше. Попередній комендант був жорстокий самодур, з несподіваними вибухами люті, зате новий — людина розважлива, і всі його вчинки ми могли вгадати наперед. Від Фаренберга можна було щохвилини чекати, що. він раптом накаже всіх розстріляти, а Зоммерфельд міг звеліти вишикувати нас у шеренги і кожного четвертого розстріляти. Цього ми тоді ще теж не знали. А якби й знали!

Хіба від цього розвіялося б почуття, що пойняло нас, коли зрубали шість дерев, а потім ще й сьоме! Мізерна перемога, звичайно, адже ми так і лишилися безпорадними арештантами. І все-таки перемога, завдяки якій кожен знову відчув у собі силу, ту силу, яку ми так довго недооцінювали, наче вона була одною із найзвичайніших сил на землі, що їх можна виміряти й обчислити; насправді ж це єдина сила, що може нараз вирости безмірно й безконечно.

Того вечора в наших бараках вперше протопили. Погода саме змінилася. Тепер я вже не зовсім певний, чи кілька полін, кинутих до нашої чавунної грубки, справді були з тих дров. Але тоді ми гадали, що це саме так.

Ми збилися навколо грубки просушити наше манаття; незвичне видовище вогню збадьорило наші серця. Вартовий штурмовик повернувся до нас спиною, він мимоволі задивився у загратоване вікно. Легка, мов туман, сіра мряка раптом обернулася в зливу, шалені пориви вітру з дощем шмагали по стінах барака. Зрештою, і штурмовик, навіть найзапекліший штурмовик лише один раз на рік бачить, як починається осінь.

Поліна потріскували. З-під них вихопилися два сині язички полум’я — це розгорілось вугілля. Нам дали тільки п’ять лопаток вугілля, яке могло нагріти барак, де тягло холодом з кожної шпарки, лише на кілька хвилин, навіть одяг не просохне. Але ми про це ще не думали. Ми думали тоді про дрова, що згоряли на наших очах. Ганс, скоса зиркнувши на вартового, промовив тихо-тихо, самими губами: