— Пов’язка мені більше не потрібна. Коли ти вже у нас за лікаря, Лізель, то дай мені шматочок пластиру.

Пауль мовчки дивився, як його дружина спокійнісінько розмотувала бинти. Старші Редерові діти виглядали з-за спинки стільця, на якому сидів Георг. Георг зустрівся поглядом з Паулем, — маленькі ясно-голубі очі друга дивилися суворо й холодно.

— Тобі ще пощастило, Георге, — сказала Лізель, — скалки могли вскочити в очі.

— Пощастило! Пощастило! — повторив Георг.

Він оглянув долоню. Лізель спритно заліпила рану пластиром і перев’язала тільки великий палець. Коли рука лежала долонею вниз, навіть не було помітно, що вона поранена.

— Стій! — скрикнула Лізель. — Можна випрати…

Але Георг схопився з місця й швидко запхнув бинти в плитку, де ще жевріло кілька жаринок.

Редер нерухомо стежив за ним.

— Тьху, диявол! — вигукнула Лізель. Вона навстіж розчинила вікно; іще один струмочок смердючого диму поплив у міське повітря — повітря до повітря, дим до диму. «Тепер лікар може спати спокійно, — подумав Георг. — А який це був риск — піти до нього на прийом! Які в нього спритні руки! Хороші, розумні руки!»

— Послухай, Паулю, — промовив Георг бадьорим тоном, — а ти ще пам’ятаєш Моріца Лахмітника?

— Так, — відповів Пауль.

— А ти пам’ятаєш, як ми мучили старого і він, нарешті, поскаржився твоєму батькові, батько тебе відлупцював, а старий усе кричав: «Не бийте по голові, пане Редере, бо він виросте дурнем, бийте по заду, по заду!» Дуже шляхетно з його боку, га?

— Так, дуже шляхетно. А тебе твій батько, на жаль, по іншому місці лупцював, — сказав Пауль, — а то б ти був розумніший.

На кілька хвилин їм полегшало, а потім страшна дійсність знову постала перед ними у своїй неминучості й важким тягарем лягла на їхні серця.

— Паулю! — з тривогою вигукнула Лізель. «Чого це він так дивиться перед себе?» На Георга вона вже не звертала уваги. Прибираючи зі столу, вона раз у раз поглядала на Пауля, вона глянула на нього і через двері, ведучи дітей у спальню.

— Жорже, — сказав Пауль, коли Лізель пішла, — нічого не поробиш. Треба придумати щось краще. Цю ніч тобі також доведеться переспати тут.

— А ти розумієш, — сказав Георг, — що всі поліційні дільниці уже одержали мою фотографію? Її показують усім квартальним уповноваженим і всім двірникам. Скоро вона обійде всіх.

— Тебе хтось бачив, коли ти йшов до нас?

— Не знаю. На сходах, здається, не було нікого.

— Лізель, — сказав Пауль, коли дружина знову зайшла до кімнати, — мені страшенно хочеться пити. Навіть не знаю, чого це. Принеси, будь ласка, пива.

Лізель покірно взяла порожні пляшки й пішла. Боже мій, що так гнітить її чоловіка?

— Може, краще розказати все Лізель? — спитав Пауль.

— Лізель? Ні. Невже ти думаєш, що вона дозволить мені лишитись у вас?

Пауль нічого на те не відказав. У його Лізель, яку він знав з дитинства, раптом виявилося щось незнайоме, непроглядне.

Обидва задумалися.

— Твоя Еллі, — сказав нарешті Пауль, — твоя жінка…

— А до чого вона?

— Її родина живе заможно, у таких людей багато знайомих!.. Чи не піти мені туди?

— Ні! За нею напевно стежать! До того ж іще невідомо, як вона до цього поставиться.

Вони знову замислилися. За вікном, над дахами, заходило сонце. На вулиці вже світилися ліхтарі. В кімнату ще падали скісні промені призахідного сонця; здавалося, перш ніж згаснути, вони хотіли просковзнути у найвіддаленіші кутки.

Обидва чоловіки одночасно зрозуміли, що всі їхні плани розвалюються, мов збудовані на піску. Вони почали прислухатися до кроків на сходах.

Лізель повернулася з пивом. Цього разу вона була дуже схвильована.

— Дивно, — сказала вона, — у пивній якийсь чоловік розпитував про нас.

— Що? Про нас?

— Так, у пані Менніх… де ми живемо. Але звідки ж він знає нас, коли не знає, де ми живемо?

Георг підвівся.

— Я мушу йти, Лізель. Спасибі за все.

— Спочатку випий з нами пива, Георге.

— Мені дуже шкода, Лізель, але вже пізно… Отже…

Вона ввімкнула світло.

— Не зникай знову надовго, Георге.

— Ні, Лізель…

— А ти куди? — спитала Лізель Пауля. — Ти ж посилав за пивом.

— Я тільки проведу Георга до рогу і зразу ж повернуся.