— Правильно, — розважливо відповідає зварник. — Але перш ніж хтось захоче донести на мене, він має подумати, чи зробив я щось таке, через що я перестав бути йому за товариша.

Багато хто з присутніх в їдальні підійшов до них. Герман більше не втручався в розмову. Зім’ятий клапоть паперу від бутербродів він акуратно склав і сунув у ких шеню, щоб Ельза могла завтра ще раз використати його.

Він був майже певний того, що Лерш стежить за ним, чатує на щось невловиме, що може раптом виявитися від одного-єдиного необережного слова.

Усі з полегшенням схопилися з місць, коли пролунав гудок; цей сигнал поклав край чомусь такому, що не могло припинитися само по собі.

Цього ранку купка хлопчаків, що йшли додому однією з вулиць Вертгайма, затіяли сварку, що більше скидалася на розвагу. Хлопці поділилися на дві групи й почали битися. Свої шкільні ранці вони покидали на землю.

Раптом один з цих задерикуватих півників зупинивсь, і бійка припинилася. На краю тротуару стояв старий, обшарпаний чоловік і нишпорив у їхніх ранцях. Він знайшов окраєць хліба.

— Гей, ви! — крикнув один з хлопців.

Старий, хихикаючи, поплентався геть. Хлопчики його не чіпали. Звичайно вони не пропускали нагоди побешкетувати, а зараз вони спокійно зібрали свої речі. Їх налякав цей дід, його заросле обличчя, безтямний сміх. Вони й не згадували більше про нього, наче змовилися.

Старий пошкандибав у протилежний кінець містечка.

Дійшовши до трактиру, він зупинився, розсміявся і увійшов. Хазяйка саме обслуговувала кількох шоферів; вона відірвалася на хвилинку й подала старому чарку горілки, яку він замовив. Він вихилив горілку і, хихикаючи, пішов собі, нічого не заплативши. Голова й плечі йому тіпалися. Хазяйка крикнула:

— Куди ж він подівся, отой пройдисвіт?

Шофери хотіли були побігти за ним, але хазяїн зупинив їх. Він не хотів збивати бучу через таку дрібницю: була п’ятниця, і він боявся запізнитися до торговця рибою.

— Не чіпайте його, нехай собі йде.

Старий пошкандибав далі. Він пройшов по містечку не головною вулицею, а через ринок. Побачивши, що йому нічого не загрожує, старий розправив плечі, обличчя його стало спокійне; проминувши садки на околиці містечка, він почав побиратися на пагорб.

Там, де ще стояли будинки, вулиця була вибрукувана, на крутих підйомах були східці, але біля горбів вона перетворювалася на звичайнісіньку польову дорогу, що вела від Майну і від шосе на лоно природи. На околиці містечка від неї відокремлювалася ще одна дорога, що вливалася в шосе; власне, це шосе і була головна містечкова вулиця, тільки в містечку обабіч нього стояли ліхтарі й крамниці. А східчастою дорогою, що нею попростував старий, ішли на ринок селяни з віддалених сіл.

Цей старий був Альдінгер, один з двох утікачів, що лишилися на волі по тому, як Фюльграбе добровільно повернувся в табір. Ніхто у Вестгофені серйозно не вірив, що Альдінгер дійде навіть до Лібаха. Коли його не піймають одразу ж після втечі, то вже напевне через годину. Однак уже настала п’ятниця, і Альдінгер дістався до Вертгайма. Він ночував у полі, а одного разу чотири години проїхав на якійсь машині з меблями. Він обминув усі патрулі, але не з допомогою хитрощів, бо його голова на це вже була нездатна. Ще в таборі вважали, що він несповна розуму. Він весь час мовчав, а коли йому щось наказували, ні з того ні з сього починав хихикати. Кожної хвилини його могли заарештувати.

Вкрадений десь комбінезон ледве прикривав його арештантський одяг. Сотні випадків могли спричинитися до його арешту. Але цього не сталося. Альдінгер нічого не обдумував, не розраховував, у нього лишилося тільки почуття напрямку. Отак стояло сонце над його селом вранці, а отак — опівдні. Якби гестапо не вдалося до складної й могутньої системи переслідування, а просто провело пряму лінію з Вестгофена до Бухенбаха, то старого дуже скоро схопили б у якійсь точці цієї прямої.

На пагорбі Альдінгер зупинився. Його обличчя вже не тіпалося, погляд став твердіший — а почуття напрямку — цей майже нелюдський інстинкт — почало притуплюватися, бо стало вже непотрібне. Цю місцевість Альдінгер добре знав. Отут він щомісяця зупинявся із своїм візком.

Його сини зносили кошики вниз на ринок. А сам він стояв і роздивлявся навкруги. Його село вже недалеко.

І всі ці порослі деревами або забудовані пагорби, що відбивались у воді, і сама річка, яка все підхоплювала і все покидала, щоб мчати далі: і хмарину в небі, і човни, в яких від’їжджали люди — куди, навіщо? — все це «колись» здавалося йому таким далеким, чужим. «Колись» — так звалося життя, куди він хотів повернутися, заради якого він утік. «Колись» — так звався край, що починався за містечком. «Колись» — так звалося його село.

У перші дні свого перебування у Вестгофені, коли на його старечу голову посипалися перші лайки й удари, він ще знав ненависть, лють і жадобу помсти. Але удари сипались усе частіше й болючіше, а він був старий, поступово в ньому вмерла жадоба помститися за образу й ганьбу, вмерла навіть сама згадка про них. Але те, що не могли вбити ніякі стусани, було, як і раніше, владне і могутнє.

Альдінгер повернувся спиною до Майну і пошкандибав далі між колійми польової дороги. Час від часу він озирався, але не від страху, а для того, щоб перевірити, чи не збився з напрямку. Він уже не здавався божевільним. Він спустився з одного пагорка і піднявся на другий. Проминув ялинник і молодняк. Докруж — ані душі.