— До вас леді, сер. Місіс Герон.

Просто неймовірний збіг! Зайшовши до картинної галереї, як її й досі називали, він побачив Айріні, що стояла біля вікна.

Вона підійшла до нього із словами:

— Я без дозволу гуляла по вашій садибі: пройшла через гай і сад. Я завжди ходила цією дорогою, коли відвідувала дядечка Джоліона.

— Тут вам не треба ніякого дозволу, — відповів Джоліон. — Це суперечило б історії. Я тільки-но думав про вас.

Айріні усміхнулась. І обличчя її ніби щось осяяло — то була не тільки одухотвореність, а й щось ясніше, повніше й чарівливіше.

— Історія! — тихо мовила вона. — Колись я сказала дядечкові Джоліону, що кохання вічне. Виявляється, що ні. Не зникає тільки відраза.

Джоліон уважно поглянув на неї. Невже вона забула нарешті Босіні?

— Атож! — сказав він. — Відраза глибша за любов і за ненависть, бо це природна реакція наших нервів, а їх неможливо змінити.

— Я приїхала розповісти вам, що до мене заходив Сомс. Він сказав одну річ, яка злякала мене. Він сказав: «Ви й досі моя дружина».

— Що! — вигукнув Джоліон. — Вам не можна жити самій.

І він дивився на неї, вражений думкою, що там, де краса, завжди щось негаразд, і саме тому напевне багато хто вважає її гріховною.

— Що іще?

— Він попросив дозволу потиснути мені руку.

— Ви йому дозволили?

— Так. Я певна, що коли він прийшов, йому цього не хотілося; сидячи зі мною, він перемінився.

— Не можна вам жити далі самій.

— У мене немає знайомої жінки, яку б я могла запросити до себе, і я не можу придбати собі коханця, кузене Джоліоне.

— Боронь боже! — сказав Джоліон. — От яке кляте становище! Може, ви у нас пообідаєте? Ні? Тоді дозвольте, я проведу вас до міста. Я саме збирався поїхати туди.

— Справді?

— Справді. Я буду готовий через п'ять хвилин.

Ідучи до станції, вони розмовляли про живопис і про музику, порівнювали манеру англійців і французів і їхнє ставлення до мистецтва. Але на Джоліона строкате листя живоплотів обабіч довгої прямої дороги, щебетання зябликів, які пурхали в них над головою, запах спаленого на полі бур'яну, вигин її шиї, чари її темних очей, що зверталися до нього час від часу, принадність усієї її постаті справили куди більше враження, ніж слова, якими вони обмінювалися. Мимоволі він тримався стрункіше, ішов пружнішою ходою.

У поїзді він вчинив їй справжній допит, вивідав у неї, що вона робить день у день.

Шиє собі сукні, ходить по крамницях, відвідує хворих у лікарні, грає на роялі, перекладає з французької мови. Вона приробляє трохи грошей, працюючи на одне видавництво. Вечорами вона рідко виходить з дому.

— Розумієте, я так довго жила сама, що вже звикла до цього. Мабуть, у мене відлюдкувата вдача.

— Я цьому не вірю, — сказав Джоліон. — У вас багато знайомих?

— Дуже мало.

На вокзалі Ватерлоо вони взяли кеб, і він відвіз її додому. Міцно потиснувши їй руку на прощання, він сказав:

— Знаєте, ви б частіше приїздили до нас у Робін-Гіл. Сповіщайте мене про все, що з вами трапиться. До побачення, Айріні.

— До побачення, — відповіла вона стиха.

Знову сідаючи в кеб, Джоліон подумав, що треба було запросити її пообідати з ним, піти в театр. У неї таке самотнє, одноманітне, безпросвітне життя!

— Клуб «Всяка всячина», — сказав він крізь віконце.

Коли кеб виїхав на набережну, якийсь чоловік у циліндрі й пальті швидко пройшов мимо попід самим муром, мало не черкаючись об нього плечем.

«Слово честі, це Сомс! — подумав Джоліон. — Що він тут робить?»

І, зупинивши кеб за рогом, він вийшов і вернувся туди, звідки видно було двері її будинку. Сомс зупинився перед будинком і подивився на світло в її вікнах. «Що мені робити, як він зайде? — подумав Джоліон. — Що я маю право зробити?» Власне, його кузен сказав правду. Вона й досі його законна дружина і не має ніякого захисту від його домагань. «Якщо він зайде, — подумав він, — я теж зайду». І він рушив до будинку. Сомс попрямував до дверей; він уже був на порозі. Але раптом він зупинився, круто повернувся і пішов назад до річки. «Що мені тепер робити? — подумав Джоліон. — Ще кілька кроків, і він мене впізнає». І він кинувся до кеба. Позаду лунала швидка кузенова хода. Але він устиг дійти до свого кеба і сів, перш ніж Сомс вийшов з-за рогу.

— Рушай! — сказав він крізь віконце.

Поряд з'явилася Сомсова постать.

— Кеб! — гукнув він. — Зайнятий? Тут є хтось?

— Так! — відповів Джоліон. — Це ви?!

Побачивши, що на кузеновому обличчі, білому у світлі ліхтаря, промайнула підозра, він зважився:

— Я можу вас підвезти, якщо вам треба в західну частину міста.

— Дякую, — відповів Сомс і сів поряд.

— Я заходив до Айріні, — сказав Джоліон, коли кеб рушив.

— Он як!

— Ви теж приходили до неї вчора, наскільки мені відомо.