— Ну ж бо, заспокойся!

Джун стримала ридання, гарячково стиснула його руку й завмерла в кутку карети, затулившись шаллю.

Старий Джоліон бачив тільки її очі, що нерухомо втупилися в темряву, і він безперестану гладив її руку своїми худими пальцями.

Не тільки Джун і Сомс бачили, як «ті двоє» (так їх уже прозвала Юфімія) вийшли з оранжереї, інші теж помітили вираз обличчя Босіні.

Бувають хвилини, коли природа відкриває пристрасть, заховану під звичайним безтурботним спокоєм, — часом шалена весна сипне білим променем на мигдалевий цвіт крізь пурпурові хмари; осяяна місяцем снігова вершина, увінчана самотньою зіркою, порветься до ясної синяви; або ж на тлі полум'яного заходу вирізняться чорні обриси старого тиса, що ніби стоїть на сторожі якоїсь вогненної таємниці.

Бувають і такі хвилини, коли картина в музеї, що її випадковий відвідувач відзначить як «***Тіціана — чудовий витвір», раптом дійме до серця котрогось із Форсайтів, який, можливо, того дня поснідав ситніше за інших, і він спиниться перед нею в екстазі. Щось тут є, відчуває він, щось тут є таке, що… ну, є воно, та й годі. Його охоплює якесь дивне неусвідомлене відчуття; коли він хоче, як то властиво практичній людині, дати йому точне визначення, воно вислизає й розвіюється, як розвіюється хміль від вина, що його він пив за сніданком, і йому стає тоскно на душі й починає дошкуляти печінка. Йому здається, що він марнотратник і безбожно тринькає гроші; всі його високі поривання в'януть. Не треба було придивлятися до того, що позначене в каталозі трьома зірочками. Боронь боже, щоб він іще коли спробував доскіпуватися до потаємної природи речей! Боронь боже, щоб він визнав, нібито ця потаємна природа існує насправді! Досить тільки визнати це, і весь усталений світ піде шкереберть. Досить того, що він заплатив один шилінг за вхід, а другий — за каталог.

Погляд, який помітила Джун і який помітили інші Форсайти, був наче раптовий проблиск свічки крізь щілину в завісі, за якою несли ту свічку, наче раптовий спалах блідого мандрівного вогника, примарного й вабливого. І глядачі збагнули, що по той бік завіси збудилися від сну страшні нищівні сили. Спочатку вони помітили це з утіхою, з цікавістю, але потім відчули, що, мабуть, краще було б зовсім нічого не помічати.

Проте всім тепер стало зрозуміло, чому Джун приїхала так пізно й зразу втекла, не потанцювавши і навіть не привітавшися зі своїм нареченим. Кажуть, вона нездужає, і в тому, справді, немає нічого дивного.

Але, повторюючи це, вони винувато дивилися одне на одного. Їм не хотілося пускати поговір, не хотілося злорадіти. Та й кому б захотілося? І ніхто з них не сказав чужому ані слова: неписаний закон замкнув їм уста.

Невдовзі розійшлася новина, що Джун поїхала до моря разом зі старим Джоліоном.

Він повіз її у Бродстерз, що був тоді модним курортом; Ярмут уже втратив свою славу, хоч як його вихваляв Ніколас; а хіба ж Форсайт поїде на море без певності, що за свої гроші він дихатиме таким повітрям, яке за тиждень доведе його до спліну. Фатальна схильність першого Форсайта до мадери переросла в його нащадків у виразний потяг до аристократизму.

Отож Джун поїхала до моря. Родина чекала, що буде далі: їй не лишалося робити нічого іншого.

Але як далеко, як далеко зайшли «ті двоє»? Як далеко вони зважилися зайти? Невже вони й справді на щось зважились? Та однаково з того нічого не вийде, — вони ж обоє не мають грошей. Щонайбільше пофліртують, а через деякий час, як то звичайно буває, розійдуться.

Сомсова сестра, Вініфред Дарті, що, разом з повітрям Мейфера (вона жила на Грін-стріт), ввібрала в себе новітні погляди на подружні стосунки, аніж ті, яких дотримувалися, скажімо, на Ледброук-гроув, сміялася з думки, що тут ідеться про щось серйозне. «Крихітка»— Айріні була за неї вища, але їй судилось назавжди лишитися «крихіткою»: переконливий доказ того, як високо ставить себе кожен Форсайт — «крихітка» просто бавиться. Чому б їй не розважитись? Сомс чоловік досить нудний, що ж до містера Босіні, то тільки той блазень Джордж міг прозвати його Піратом, — сама вона вважає, що в ньому є шик.

Ця заява про шик Босіні викликала сенсацію. Проте Форсайтів вона не переконала. Вони охоче погоджувалися, що Босіні «непоганий з лиця», але хіба можна твердити, що в чоловікові з гострими вилицями й дивними очима, який носить фетровий капелюх, є шик? Це тільки зайвий раз доводило, що екстравагантна Вініфред ладна ганятися за всякою новиною.

Було саме те незабутнє літо, коли екстравагантність увійшла в моду, коли навіть земля стала екстравагантна, — пишно цвіли каштани, і від квітів лилися найсолодші пахощі; троянди красувалися в кожному садку, небо вночі Не могло вмістити всіх зірок, а закуте в іскристий панцер сонце цілісінький день підносило над парком свій мідний щит, і люди поводилися дуже дивно — снідали й обідали надворі. Ніхто ще не бачив такої сили кебів і карет, що нескінченним потоком котили через мости над мерехтливою річкою, везучи тисячі заможних людей в зелений затишок Буші, Річмонда, К'ю і Гемптон-Корта. Майже кожна родина, що прагнула показати свою належність до класу власників карет, хоч раз того року з'їздила подивитися на каштани в Буші або проїхалась під іспанськими каштанами в Річмонд-парку. Вони поволі їхали алеями, оповиті хмарою куряви, збитої їхніми екіпажами, і з великосвітською байдужістю поглядали на великих повільних оленів, що вистромлювали свої розлогі роги з гущавини папороті, яка обіцяла на осінь коханцям найзатишніші притулки. І раз по раз, коли їх огортала хвиля п'янких пахощів каштанового цвіту й папороті, вони казали одне одному: «Ох, серденько! Який чудесний запах!»

І липа того року цвіла, як ніколи, рясно, кожне дерево стояло наче облите медом. Коли сідало сонце, на розі лондонських площ духмяніли пахощі ще солодші за той мед, який брали бджоли, — пахощі, що будили незбагненні жадання в серцях Форсайтів та подібних до них, — всіх, хто після обіду втішався прохолодою в затінку садів, від яких тільки вони одні мали ключі.

І ті жадання примушували їх спинятися біля огорнених сутінками клумб, примушували їх без кінця озиратись, наче кохані їх чекали — чекали тієї хвилини, коли в гущавині погасне останній промінь світла.

Якесь невиразне співчуття, породжене пахощами липового цвіту, сестринське бажання побачити все на власні очі, надія довести правдивість своїх слів, що «в тому немає нічого серйозного», чи просто непереборне того літа бажання з'їздити до Річмонда спонукали матір маленьких Дарті (Публіуса, Імоджен, Мод і Бенедикта) написати невістці такого листа: