— Я почуваю велику симпатію до пана Гартгауса, — сказала вона. — А втім, не тільки я. Ви не знаєте, чи скоро ми його побачимо знову, пане Томе?

— Та я, мабуть, побачу його не пізніш як завтра, — відповіло щеня.

— Чудово! — вигукнула зраділо пані Спарсіт.

— Ми з ним домовилися, що я стріну його ввечері на вокзалі, — сказав Том, — а тоді, мабуть, разом пообідаємо. До маєтку цими днями він не поїде, йому треба кудись інде. Принаймні так він казав, але я не здивуюсь, як він зостанеться тут до понеділка та зазирне й туди.

— О, ви мені щось нагадали! — похопилась пані Спарсіт. — Ви не забудете дещо переказати вашій сестрі, пане Томе, як я вас попрошу?

— Та спробую не забути, — неохоче відмовило щеня, — якщо тільки не дуже довге.

— Та я просто хотіла передати їй низенький уклін, — сказала пані Спарсіт, — і попередити, що цієї неділі, мабуть, не набридатиму їй своїм товариством, бо ще мої нерви трохи мене турбують, тож, мабуть, краще мені, бідній, побути на самоті.

— О, коли це й усе, — відповів Том, — то не велика біда, як і забуду, бо Лу сама навряд чи й згадає за вас, поки не побачить!

Віддячивши за частування таким гречним компліментом, він знов понуро замовк і вже мовчав, поки не допив до дна ост-індського елю. А тоді сказав: «Ну, пані Спарсіт, мені вже час!» — і подався геть.

Другого дня, в суботу, пані Спарсіт цілий день просиділа біля вікна, стежачи, як заходять до банку та виходять клієнти, як поспішають вулицею поштарі, як котяться туди й сюди екіпажі, сновигають пішоходці, і обмірковуючи багато дечого, але передовсім не спускаючи з думки своїх сходів. А надвечір вона надягла капелюшка, вгорнулась у шаль, тихенько вийшла й подалась на вокзал. Там вона довгенько дожидала потяга, що ним мав прибути з Йоркшіру один пасажир, одначе, мавши на те свої причини, не дуже виставлялась людям на очі, а воліла зорити з-за грубої колони, або з-за рогу, або з вікна дамської чекальні..

Том також був уже на вокзалі й тинявся там, поки прибув сподіваний потяг. Але він не привіз пана Гартгауса. Том дочекавсь, поки розсотався натовп і скінчилася штовханина, тоді підійшов до вивішеного залізничного розкладу, далі почав розпитувати носіїв. А потім спокволу поплентався на вулицю, де зупинився, поглянув у один бік, у другий, скинув капелюха, знову надяг його, позіхнув, потягся, — одно слово, виявляв усі ознаки смертельної нудьги, такої природної в тому, хто має цілу годину й сорок хвилин дожидати дальшого потяга. «Це все навмисне придумано, щоб він не заважав, — сказала собі пані Спарсіт, відступаючи від запорошеного вокзального вікна, звідки вона стежила за Томом наостанці, — Гартгаус тепер у його сестриці!»

То був натхненний здогад, і вона прожогом кинулась його використовувати. Вокзал, звідки їхати до маєтку, був на другому кінці міста, часу обмаль, дорога туди нелегка, але вона так хутко підхопила візника, що допіру висадив пасажира, вскочила в повіз, вискочила з нього, тицьнула касирові гроші, вхопила квитка, пірнула в вагон і помчала мостами через суворий край покинутих і нових вугільних шахт, неначе її підхопив і поніс у хмарі якийсь могутній вихор.

І цілу дорогу, ніби нерухомо, але не відстаючи від потяга, перед чорним духовним оком пані Спарсіт стояло — так само виразно, як чорні її тілесні очі бачили телеграфні дроти, що розкреслювали вечірнє небо на велетенську смугу нотного паперу, — одне видиво: сходи, а на них самотня постать. Уже зовсім унизу. Над самим краєм прірви.

Хмарний вересневий вечір, уже темніючи, стежив з-під обважнілих своїх повік, як пані Спарсіт вимкнулася з вагона, дерев’яними східцями збігла від невеличкого станційного будиночка на брукований шлях, перебігла його і, ступивши на путівець, сховалась за буйною зеленню живоплотів. Дві-три пізні пташки, що сонно цвірінькали в гніздах, кажан, що важко літав туди й сюди над головою в неї, та клубки пилюки з-під її ніг на м’якій, мов килим, дорозі, — більше нічого не чула й не бачила пані Спарсіт, аж поки тихенько причинила за собою хвіртку.

Скрадаючись поза кущами, вона дійшла до будинку і обійшла його навколо, зазираючи крізь листя в долішні вікна. Майже всі вони стояли повідчиняні, як звичайно в таку теплу годину, але ніде не світилось і скрізь було тихо. Вона обійшла садок — і там нікого. Тоді згадала за гай і покралась туди, не зважаючи ні на високе зілля, ні на колючки, ні на хробаків, слимаків і гусінь чи ще яке повзуче живло. Виславши наперед себе пильні чорні очі та дзьобуватого носа, пані Спарсіт обережно пропихалась між густими кущами в такому невтримному пориванні до своєї мети, що, мабуть, не злякалася б, хоч би навіть у гаю було повно гадюк.

Чш-ш-ш!..

Дрібні пташки могли б, заворожені, повипадати зі своїх гніздечок, так загорілись очі в пані Спарсіт, коли вона зупинилася й прислухалась.

Десь зовсім поблизу чутно тихі голоси. Його голос і її. Отже, Тома він справді навмисне так піддурив, щоб той не заважав! Онде вони обоє, біля зрубаного дерева.

Низенько прихиляючись у високій росяній траві, пані Спарсіт підібралась ближче й сховалася за грубим стовбуром, як Робінзон Крузо під час своєї виправи проти дикунів, так близько, що одним стрибком, і то не дуже великим, могла б досягти їх. Видно, він приїхав сюди потай і в домі не показувався. Приїхав, певно, верхи, навпростець ланами, бо кінь його стояв на луці, прив’язаний до огорожі, за кілька ступенів від них.