Він раптом скочив з крісла, кинув на короля погляд, сповнений смертельної ненависті, і швидко вийшов із зали.

— Панове, — сказав король, достойно озирнувшися навколо себе, — горо, яке відчуває герцог від смерті свого спільника, зробило його несамовитим. Сподіваюся, ви, як рицарі й дворяни, надто добре знаєте свої обов'язки, щоб брати участь у насильстві над особою його законного государя.

Цієї хвилини на вулицях почулися звуки барабанів і сурмлення рогів, які скликали воїнів.

— Ваша величність, — сказав Кревкер, що був маршалом при герцогському дворі, — ми піддані його високості герцога Бургундського й повинні виконувати свій обов'язок. Наші надії й молитви, паші зусилля не були достатні для того, щоб встановити мир і згоду між вашою величністю і нашим государем. Поки що ми змушені слухатися його наказу. Всі присутні тут рицарі й дворяни вважатимуть за честь подбати про те, щоб благородному герцогові Орлеанському, відважному Дюнуа і хороброму лордові Крофорду було у пас зручно. А сам я виконуватиму обов'язки камергера вашої величності й проведу вас до покоїв не так, як я сам бажав би, пам'ятаючи вашу гостинність у замку Плессі. Вам залишається тільки обрати собі слуг, яких за наказом герцога можна взяти не більше ніж шість.

— Тоді, — сказав король, поглянувши навколо себе і поміркувавши хвилину, — я бажав би взяти з собою Олів'є Дена, воїна з моєї особистої охорони, званого Балафре, — можете його обеззброїти, коли хочете, Трістана Пустинника з двома його людьми і мого відданого і надійного філософа Марціо Галеотті.

— Бажання вашої величності буде виконано з усією точністю, — сказав граф де Кревкер. — Галеотті, — додав він, — як мене повідомили, само вечеряє з веселою компанією, але ми зараз покличемо його, а інші негайно прибудуть сюди до ваших послуг.

— Ну що ж, тоді рушаймо до нашого нового житла, відведеного нам гостинним кузеном, — сказав король. — Нам відомо, що це житло досить надійне; треба сподіватися, що воно буде не менш безпечним.

— Ви звернули увагу, кого обрав Людовік собі? — прошепотів ле Глор'є графові Кревкеру, виходячи за королем із зали.

— Безумовно, мій веселий куме, — відказав граф. — Хіба ти можеш щось заперечувати проти цього?

— Нічого, зовсім нічого, тільки те, що це чудний вибір! Цирульник-обмовник, найманий шотландський горлоріз, головний кат і два його помічники та ще на додачу обманщик-дурисвіт. Я піду з тобою, Кревкере, подивитися, як ти розміщатимеш цих мерзотників, щоб повчитися в тебе розподіляти негідників за рангами. Сам чорт навряд чи міг би скликати таку раду й дати їй кращого голову.

Після цього нахабний блазень, якому все дозволялося, взяв фамільярно графа під руку й пішов поруч із ним на чолі великої варти, що повела короля до нового приміщення, виявляючи вдавану повагу до його особи.

Сорок озброєних воїнів з оголеними мечами, з палаючими смолоскипами ескортували або, певніш, конвоювали короля Людовіка з ратуші до Пероннського замку, і коли він увійшов в цю похмуру та сумовиту будову, здавалося, немов якийсь голос простогнав йому на вухо напис, що за словами флорентійського поета [234] , було вирізьблено на воротах пекла: «Покинь надію, входячи сюди».

Мабуть, цієї хвилини якесь почуття гризоти могло б охопити короля, коли б він згадав про тих нещасних, сотні й навіть тисячі яких він без усякої причини, через найменшу підозру кидав у в'язниці без ніякої надії на визволення, де вони проклинали навіть саме своє життя, але все ж таки хапалися за нього, спонукувані тваринним інстинктом.

Від яскравого полум'я смолоскипів бліде сяйво місяця, що ледве світив з-за хмар, видавалося ще тьмянішим, а червона заграва, оповита димом, осявала старовинні будови, кидаючи похмурі тіні на стіни цього донжону, званого баштою графа Герберта. Це була та сама башта, на яку вчора Людовік дивився, передчуваючи якесь лихо; тепер королю доводилося стати її мешканцем, і жити тут у постійному страху перед насильством, яке під цим таємничим, мовчазним склепінням міг безкарно вчинити над ним у припадку гніву його надто могутній васал.

Страх ще більше стиснув серце короля, коли, проходячи подвір'ям, він побачив кілька трупів, нашвидкуруч прикритих військовими плащами. Він одразу пізнав у цих небіжчиках лучників шотландської гвардії, що, як граф до Кревкер пояснив, не підкорилися наказу покинути пости біля покоїв короля, і між ними й валлонськими охоронцями герцога сталася сутичка, внаслідок чого, перш ніж командири припинили її, з обох сторін загинуло кілька чоловік.

— Мої вірні шотландці, — сказав король Людовік, дивлячися на це сумне видовище, — коли б вам довелося битися сам на сам, уся Фландрія і вся Бургундія на додачу не могли б виставити рівних вам бійців.