— Убивць не знайшли.

— Ви певпі, що їх шукали?

— Формально — так. Але хіба в Гонконзі це мислимо… Ви там бували?

— Ніколи.

— Якщо вас цікавить проблема світової наркоманії, раджу з'їздити.

— Я пробував. Мені не дають візи. Свобода пересування на червоних не дуже поширюється, ваші люди переслідують свої інтереси, коли галасують з цього приводу… Вам прізвище Шанц говорить про щось?

— Вільгельм Шанц, німець з Мюнхена?

— Так.

— Він працював там з Глеббом.

— Ви його історію знаєте?

— Ні. Старий німець, добре розмовляє по-англійськи, розповсюджує американські видання…

— Те, що він був гауптштурмфюрером СС, вам відомо?

— Це з серії пропагандистських штучок?

— Ми друкували в газетах факсиміле його наказів про розстріли, містер Гі. Він є в списках воєнних злочинців.

— То вимагайте, щоб його видали.

— Ми це робили тричі. Словом, групою терору в Гонконзі керував він. Думаю, що напад на вас теж готував Шанц, він умів це робити, він працював з Скорцені.

— А це вам звідки відомо?

— Про це мені сказав сам Скорцені.

— Що дає введення нової людини в мою справу, містер Степанов?

— Багато чого. Все-таки більшість американців ненавидять нацизм. Коли ви доведете, що Глебб переховував Шанца, ви привернете увагу до вашої справи зовсім по-іншому. Я готовий передати вам матеріали на Шанца. А ви розкажіть мені, чому підписали беззастережну капітуляцію.

— Хочете про це писати?

— Залежить від вас.

— Я не хочу, щоб ви писали про це.

— Боїтеся втратити роботу?

— Життя. Робота — півбіди, я вже оволодів професією посудниці, коли намагався повалити Глебба. Мене просто пристрелять…

— А якщо я напишу, змінивши прізвища? Місце дії?

— Це буде коштувати п'ятдесят тисяч доларів, містер Степанов.

— Я одержую тут дванадцять доларів на день, містер Гі. Коли зважите на те, що я тут пробуду не менше місяця, то зможу віддати вам половину.

— Хороший бізнес, — напружене обличчя Гі ледь розслабилося. — Розумієте, колего, я продав усі свої матеріали по Глеббу. Все — до останнього рядка. За десять тисяч. Коли вони прислали мені листа й сказали, що вб'ють мою матір і викрадуть сестру, я зрозумів, що вони зроблять це. Вони й зробили б це, розумієте? Я думав тоді, як же бути? Вивезти до вас маму й сестру? Нема грошей, квитки дорогі. Та й, крім того, я люблю Америку й зовсім не люблю вашого ладу.

— Так само, як я — вашого.

— Я знаю. Вас читають мої колеги.

— А ви?

— Ні. Я взагалі нічого не читаю, містер Степанов. Я не вірю жодному надрукованому слову. Я знаю, як це робиться. Я пишу те, що від мене хочуть, я відробляю, містер Степанов. Мене купила «Стар», купила на прохання того ж Глебба — в цьому я переконаний…

— Ні. Він дрібний для цього, містер Гі. На прохання його босів.

Гі похитав головою, посміхнувся:

— Як ви гадаєте, який процент від прибутку Глебб переказував на рахунки своїх босів після операції з героїном? Не більше трьох процентів — там люди обережні, вони знають, скільки можна брати. Адже краще брати довго й потроху, ніж один раз і на цьому погоріти.

— Дивлячись, яким буде цей «один раз»?

— Такса проста: з кожної реалізованої операції п'ять процентів ішло Глеббу — за прикриття. З цих п'яти процентів три він віддавав босам.

— Тоді чому він сидить у Луїсбурзі на другорядних ролях, а не загорає в Майамі?

— Тому що всі гроші він здуру вгатив у Нагонію, містер Степанов. Процентів десять акцій усіх тутешніх готелів належали йому. Але він не встиг загребти свої мільйони — тут усе пішло шкереберть. А він повинен повернути свої гроші, хіба це не зрозуміло?

— У вас є факти?

— Факти є в Лісабоні і в Парижі. І в Берні вони є — там друкуються чудові довідники для людей, які повинні вкласти гроші. Глебб не міг їх тримати на рахунку, в нашій країні фіскальна система міністерства фінансів працює куди краще за ФБР…

— Невже він не розуміє, що це нереально — повернути Нагонію?

— А я вважаю, що це цілком реально.

— Не вийде.

Гі похитав головою.

— Вийде.

— Ви певні, що всі його героїнові вклади погоріли в Нагонії?

— Всі, — відповів Дональд Гі, і в його очах сяйнув вогник, але зразу ж погас, і він зацьковано озирнувся, швидко оглянув усіх, хто сидів у вестибюлі, й знову поліз до кишені по свою пожмакану пачку сигарет.

— Ви ж дуже не хочете, щоб він повернув собі гроші, Дональд? — тихо спитав Степанов. — Ви дуже не хочете, щоб він почав тут діло? Те діло, яке дозволить йому покласти до кишені свої мільйони і повернутися в Штати переможцем?

— Я дуже цього не хочу, але я ще більше не хочу, щоб він перестріляв усю мою родину.