Шрифт:
— Хочете випити, Джон?
— Я нап'юсь, коли мені подзвонять з Нагонії і скажуть, що надсилають вертоліт для візиту в палац Огайо.
— Постукайте по дереву.
— Я це тільки й роблю — з ранку до ночі, бос.
— Коли ви припините тицяти в ніс цим «босом»? Скільки разів я просив називати мене на ім'я!
— Я мазохіст, бос, мені дає втіху самоприниження.
— Як ви думаєте підсунути їм інформацію на Зотова? Глебб закинув руки за голову, потягся і чомусь засміявся:
— Я сподіваюсь на випадок, бос. І, крім того, я дуже злопам'ятний, нікому не прощаю образи. Нікому.
Лоренс уважно подивився на Глебба з-під кошлатих сивих брів і сказав замислено:
— Злопам'ятність — погана риса, Джон, а надто в нашій професії. Розвідник повинен трепетно любити свого супротивника, лише тоді він задушить його.
ПОШУК — VI
Режисер Голлівуду Юджин Кузанні познайомився з Степановим три роки тому на фестивалі в Сан-Себастьяні. Він привіз туди свою документальну стрічку про Південний В'єтнам; Степанов, який щойно повернувся від партизанів Лаосу і В'єтнаму, був членом жюрі.
Картина Юджина йому сподобалась: американець знімав точно й спокійно, без викрутасів. Головна його ставка — монтаж. Він у дечому йшов шляхом двох різних майстрів: Якобетті, його «Собачого життя», і Романа Кармена. Він поєднував несумісне: пологи під бомбами «фантомів» і заняття в школі рок-танцю; розстріл в'єтнамського юнака і лекцію про дірки в космосі, яку читав зачарованим слухачам-студентам патлатий професор з дитячими очима, що випромінювали доброту; концерт партизанської самодіяльності й наркоманів Берклі.
Якось у барі «Іберія», — там збиралася вся кіношна публіка й зіваки, що приходили подивитись на знаменитостей, — Степанова познайомили з Кузанні.
— Не те прикро, що мене завалять, — сказав Юджин, — у цьому я не маю сумніву; прикро те, що вищу нагороду віддадуть Еусебіо, а він фашист, сволота, він язиком лиже простату їхньому генералісимусу.
— Ви маєте на увазі фільм про Сантьяго де Компастелла? — спитав Степанов.
— Так. Хороший фільм, але шкода, що зробив його негідник, який раніше прославляв «Голубу дивізію».
— Не такий уже й хороший цей фільм для першої премії.
Юджин засміявся:
— Це ваша особиста точка зору? Чи думка члена жюрі?
— Тейк іт ізі, — хмикнув Степанов.
… Наступного дня, зустрівшись у кулуарах з колегами, Степанов переконався, що Юджин казав правду: дирекція фестивалю обробляла членів жюрі, — називали Еусебіо як майбутнього лауреата; в газетах щодня з'являлись інтерв'ю з ним; наймані критики писали аж надто хвалебні есе.
Але Іспанія — країна незвичайна; Степанов якось пожартував у Тбілісі: «Хлопці, ви справді з басками брати, та й взагалі з іспанцями; і в них, і у вас усе вирішує гарно проголошений тост на бенкеті».
Степанов зібрав знайомих газетярів.
— Друзі, — сказав він, — я піклуюсь зараз не про росіянина, а про американця. Він, цей американець, бідний, він зробив першу картину, він не член компартії, він просто чесна людина. Я хочу, щоб ви подивилися його стрічку й написали про неї правду.
Потім він зустрівся з директором фестивалю — ввечері, у своєму номері (іспанці насамперед цінять престиж; якщо ти член жюрі, то повинен жити не в номері, а в апартаментах, і в холодильник треба ставити не пляшки з пивом, а справжнє віскі, джин і пляшки росадо з Наварри, — це подобається іноземцям, бо його прославив Хемінгуей. Створивши таку престижність, іспанці самі ж потрапляють під її магію — смішно, але це так). Випивши по ковточку вина — іспанці п'ють найменше в світі, — Степанов сказав:
— Дорогий друже, наша розмова має бути суто довірчою…
— Я знаю, — відповів директор фестивалю. — Ви ставите на Кузанні; в мене є свої люди в газетах, вони мене інформують негайно. Ви не виграєте, сеньйор Степаноф, Сан-Себастьян хоче бути святішим за папу Римського. Недобре, звичайно, порівнювати Вашінгтон з Ватіканом, але нічого не вдієш. Наші люди не зважаться дати премію фільму хоч і американському, але спрямованому проти американських позицій.
— Це не так, — сказав тоді Степанов, — Кузанні виступає саме з істинно американських позицій. Повірте мені, через рік-півтора йому дадуть національну премію Америки.
— В Америці немає національних премій для хронікального кіно, а «Оскар» вони дають тільки художнім фільмам… І, крім того — я зовсім не певен, що через рік-два війна у В'єтнамі скінчиться.
— Вона скінчиться раніше, запевняю вас, я пробув у них півроку, я знаю, що кажу.
— Я хотів би вам повірити, я поважаю вашу думку, мені хотілося б — і чим далі, тим більше — дружити з вами, — я маю на увазі вас як представника країни, не тільки як сеньйора Степанофа, але не ставте мене в скрутне становище. Я не можу вас підтримати, занадто багато людей включено в роботу: Еусебіо одержить золоту медаль, це вже вирішено.