… Машина Hinca, старий «рено» з французьким номером, стояла біля автомобіля Кемпа; зараз я повинен зіграти сон, зрозумів Штірліц; буде час подумати, мені зараз є про що думати, бо я повинен змусити Кемпа на вчинок. Моя правда, весь цей обід у дона Феліпе зрежисовано від початку й до кінця, вони перебрали з «республіканцем», підставу треба вміти готувати, закон біржі не для розвідки, стрімкість необхідна лише в екстремальних ситуаціях.

Кемп вийняв з шухлядки, вмонтованої в щиток машини, жуйку:

— Відбиває запах, гвардія сівіль, якщо вони пас затримають, почує м'яту, а не вино. Я також трохи сп'янів…

— Ви думаєте, що я п'яний, коли говорите про себе «також»? Я не п'яний, Кемп. Я тяжко тверезий. Я просто не вмію п'яніти, такий уже в мене організм. Куди їдемо?

— Я ж сказав — до мене. Коли, звісно, хочете.

— Хочу. Ви одружені?

— Взагалі одружений… Родина живе в Лісабоні… Я тут сам. Ні, не сам, звичайно, за мною дивиться чудова бабуся…

— А дівки є?

— Хочете дівку?

— Звичайно.

— Іспанок немає, ви ж знаєте їхній кодекс, геть-чисто всі Дульсінеї. Але якусь там француженку можна знайти. Є парочка англійок у нашій фірмі, дуже запопадливі до любові, на Острові всі чоловіки грішать гомосексуалізмом, у них клімат поганий, сонця нема, а дівки страждають, ладні стрибнути на кожного стрічного мужчину.

— Нехай стрибають, — погодився Штірліц. — Щоб не впасти, коли почнуть стрибати, я зараз посиджу із заплющеними очима і розслаблюсь.

— Відпочиньте, звичайно, відпочиньте. У нас добрячих тридцять хвилин.

— Ви так повільно їздите? — здивувався Штірліц, сідаючи в крісло. — Гаразд, їдьте як хочете… Але ви не заснете за кермом?

— Постараюсь.

— Деяких треба розважати розмовами… Вас треба?

— Розслабтесь і відпочиньте. Мене не треба розважати розмовами.

— Гаразд. Ви мене заспокоїли, — мовив Штірліц.

А чого б мені, справді, не поспати півгодинки, подумав він. Отак, як сьогодні, я не пив і не їв майже півтора року. Мене ситно годував лише Герберт; мабуть, це був їхній перший підхід до мене, він був спритніший за Джонсона й за цього самого Кемпа, справжній ас, запитання ставив «по дотичній», зрисовував мене акуратно, не темнив: «я з братства, дорогий Брунн, зараз треба лежати на грунті, як підводний човен, коли море прочісують дредноути з глибинними мінами на борту. Збільшити допомогу ми поки що не можемо, але, гадаю, ситуація скоро переміниться. Згодні зі мною? Відчуваєте нові віяння в світі? Ні? А я відчуваю. Я ніколи не видавав бажаного за дійсне, навпаки, мені завжди дорікали за надмірний песимізм. Хто? Товариші по партії і СС Я закінчив війну у вашому званні. До речі, Вользен, ваше справжнє прізвище?» Штірліц тоді відповів, що розмовляти про професію він може тільки з тим, кого знає по РСХА. «Моїм шефом, як, між іншим, і вашим, був Кальтенбруннер, але він у тюрмі в Нюрнберзі. Одначе я переконаний, що ми досить добре підготувалися до умов боротьби в підпіллі, отже, я жду того, хто пред'явить свої повноваження на керівництво моєю діяльністю в майбутньому. Тій людині я й буду цілком підкорятися». — «Позиція, — згодився Герберт. — Сперечатися з цим неможливо. Кого ви готові вважати своїм керівником? Якщо не Ернст Кальтенбруннер, то хто?» — «Шелленберг, — відповів Штірліц, знаючи, що той сидить у тюрмі в англійців, і сидітиме довго, поки не дістануть від нього всієї інформації, є резерв часу. — Вальтер Шелленберг». — «Дуже добре, я відповім про ваші умови. Зі свого боку я підтримаю вашу позицію, можете мені вірити. Якісь прохання чи побажання у вас є?» — «Нема, дякую». — «А може, хочете встановити зв'язок з кимось з рідних, близьких, друзів?» — «Де Мюллер?» — «Він загинув». — «Коли?» — «Першого травня, поховали в Берліні».

Який же ти невдячний, сказав собі Штірліц. Вища форма невдячності — це безпам'ятність, навіть мимовільна; як же ти міг пам'ятати пісний обід цього Герберта і забути Педро де ля Круса, матадора з Малаги?! Адже він нагодував тебе пречудовим кочінільяс, не таким, звичайно, як у Бургосі в Клаудії, краще, ніж вона, їх ніхто не готує, а втім, готують, у Памплоні, в часи Сан-Ферміна, фієсти, але він запросив тебе після кориди і дуже смачно нагодував; не тебе одного, звісна річ, матадори завжди запрошують чоловік дванадцять, це в них прийнято — особливо після того, як закінчив бій з трофео, одержавши два вуха бика, якого вбив, — одна з найвищих нагород Іспанії.

Штірліц довго розробляв цю комбінацію — безсилу, продиктовану відчаєм людини, що змінила коричневе пекло на голубе; чим кращі сині фалангісти Франко від коричневих штурмовиків Гітлера?! Таке ж свавілля, цензура, тотальне стеження одного за одним, така ж закритість кордонів, така ж ненависть до червоних.

Йому потрібен був зв'язок, він звик вірити в те, що дома завжди думають про нього, готові прийти на виручку в будь-якій ситуації, тим біліше в критичній; якби він налагодив зв'язок — Штірліц був переконаний у цьому, — якби він дав знати Центру, де перебуває, його витягнули б звідси, його вивели б додому. Зв'язок, що може бути важливіше від зв'язку для людини, що працює на розвідку?!

Спонукало до дії величезне оголошення біля входу на Пласа де торос: «Останні виступи великого матадора Педро де ла Круса перед його від'їздом у Мексіку; бики Міури; квадрилья видатного майстра Франсіско Руїса».

У Мексіці немає поштової цензури, подумав Штірліц, коли я зможу повірити де ла Крусу, він візьме з собою мій лист до пастора Шлага і кине його в поштову скриньку в тому готелі, де зупиниться; я попрошу Шлага поїхати в радянську зону Берліна, подзвонити у воєнну комендатуру й сказати черговому, що Юстас зараз у Мадріді, мешкає по кальє Піамонте, неподалік від старого храму, в пансіонаті дона Рамона Родрігеса, будинок три, другий поверх.

Штірліц навіть не допускав думки, що черговий може не знати німецької, а коли й знає, то такий дзвінок може здатися йому підозрілим, а якщо він його й запише в книгу, то ніхто там не зрозуміє, що йдеться про нього, Максима Максимовича Ісаєва; який Юстас? Чому в Іспанії? І навіщо про це знати комендатурі Берліна? Усвідомлюючи свою єдність з Батьківщиною, людина вважає, що правомочним і просто-таки необхідним має бути безупинний зворотний зв'язок; найчастіше така аберація уявлень буває у тих, хто довго живе далеко від дому, черпаючи сили, щоб жити й виконувати обов'язки, саме в цьому загостреному відчутті своєї єдності зі своїми, в постійній увазі до нього — щоденній і щохвилинній.