Штірліц приглядався до матадора; він умів дивитися так, що людина не помічала цього; недаремно займався живописом; погляд, як удар бандерильєю, стрімкий, неуважний, і ось уже вловлена манера слухати (а це ж так важливо, як люди слухають інших, за цим одразу постає характер); погляд — і в пам'яті назавжди залишиться манера говорити; догляд — і ти назавжди запам'ятаєш, як людина їсть і п'є, у цьому теж її характер; ні, він по-справжньому подобався Штірліцу, цей матадор.

Цедро пив дуже мало, їв ще менше, на запитання відповідай стримано, але дуже красиво; в кінці обіду підсунувся до Штірліца:

— Я поважаю вас, німців. Мій брат воював разом з вами в «Голубій дивізії» проти червоних. Його там убили.

Ні, подумав Штірліц, недаремно я постійно відчував сповитість; я відчуваю небезпеку шкірою; це відчуття стало моїм «альтер его», нічого не вдієш; не воно, звичайно, все-таки превалює в мені, по-перше, я логік, і тому мені дуже важко жити, бо кожне поривання душі автоматично, само собою зрозуміло, перевіряється холодним розрахунком, аналізом фактів та явищ, інакше не можна; якби я жив не так. на мене давним-давно чатував би провал. Стоїки твердили, що з трьох елементів — визначуване (думка), визначальне (слово) і предмет, що перебуває поза всім, — головним є визначальне. Епікурійці спростили цю позицію, вилучивши поняття «визначальне», піднесли того, хто бачить і судить про предмет, висловлюючи неправду чи правду словом; епікурійці полегшили собі життя, вони відмовлялися приймати ідею, думку як явище, що існує поза нами; «я — господар світу, я створюю його в своїй уяві так, як мені хочеться, істина чи брехня визпачається тільки моїм словом»; бідолашні епікурійці, моя робота їм не підійшла б, прогоріли б за один місяць, а то й швидше. А втім, і стоїки довго не протрималися б, примат слова нікого до добра не доводив, не слово визначає факти буття, а саме воно, буття, формулює з допомогою слова правду і неправду, як тільки слово перетворюється на сваволю, як тільки свідомість стає тираном буття, то починається шабаш неправди. Я завжди йшов за правдою факту, мабуть, тому й слова знаходив правильні; я не намагався підігнати життя під себе, це неможливо, хоч дуже спокусливо; життя обстругує нас і змушує — рано чи пізно — йти в його руслі, а як же інакше? Гаразд, годі тобі хвалити себе, подумав Штірліц, живий іще — і слава богу, думай, що тебе чекає, та й хропи стиха, щоб Кемп повірив у твою гру: голодне сп'яніння, розвезло, рано чи пізно язик розв'яжеться, обм'якнеш. От і готуйся до того, щоб розм'якнути достовірно. А для цього примусь себе виключитися, ти ж умів спати по п'ять хвилин, зате якою свіжою ставала голова, — якою чистою й зібраною, виключайся, ти ще маєш хвилин десять.

… Кемп поклав йому руку на плече через п'ятнадцять хвилин, пригальмувавши біля старовинного красивого будинку:

— Ми приїхали, Брунн. Як спалося?

— Я не спав жодної хвилини, — відповів Штірліц. — Я думав. І в мене голова розвалюється. Препогане діло, коли не нап'єшся досхочу. У вас є щось випити?

— Я ж казав: усе, чого душа забажає. Дома і я з вами відведу душу, ви ж пили, а я тільки за компанію, знаєте, як це прикро…

— Знаю. Я теж підтримував компанію, коли мені доводилось виконувати свою роботу.

— Ви знову за своє… — зітхнув Кемп, пропускаючи Штірліца в невеличкий ліфт, лише на дві особи, хоч кабіна з червоного дерева, дзеркало венеціанське, а ручки на дверцях латуниі, ручної роботи — вищирені пащі тигрів, дуже страшно.

Квартира Кемпа здивувала Штірліца: в старий іспанський будинок з його таємничими темними закутками, довгими коридорами й величезними вікнами, закритими дерев'яними віконницями, немовби вставили німецьку квартиру — багато світлого дерева (мабуть, липа), біло-блакитна кераміка, баварські ходики-зозуля, хірургічно чиста кухня-їдальня, великий хол з каміном; на стінах пейзажі Альп і Гамбурга, його маленьких вуличок біля озера.

— Хочете віскі? — спитав Кемп. — Чи й далі питимете вино? Я хильну віскі.

— Скільки у вас вина?

— Вистачить. Дюжина. Осилите?

— Ні, сечовий міхур лопне, некрасиво. А пляшки зо дві висмокчу.

— Є хамон [18] . Справжній, з Астурії, дуже сухий. Любите?

— Страшенно. А сир є?

— І сир є. Сідайте. Включити музику? Я привіз багато наших платівок. «Лілі Марлен» поставити?

— Яке у вас військове звання?

— Капітан. Я закінчив службу капітаном. Якби лишився в армії, був би полковником.

— В якому році закінчили служити?

— Давно.

— Просто так і сказали: «Більше не хочу служити рейху і фюреру»?

— Ні, — відповів Кемп, розставляючи на столі великі важкі келихи, тарілки, на яких були зображені мисливські сцени, пляшки, блюдо з хамоном і сиром. — Ви дуже добре знаєте, що так я сказати не міг. Мене перевели в міністерство пошти і телеграфу… Ми займалися атомним проектом. Штурмбанфюрер Ріхтер очолював адміністративну групу, я курирував координаційну службу, величезний обсяг інформації, треба було стежити за всім, що друкувалося англійською, французькою… Та й, крім того, безугавні сварки між теоретиками… Вони як письменники чи актори… Гризуться вдень і вночі, штурхаються, мов діти, але, на відміну від малят, б'ються де кулаками, а гостро відточеними шилами. Покуштуйте вино. Чи сподобається?

Штірліц відпив ковток:

— Це краще, ніж те, яким нас поїв дон Феліпе.

— Справді? Дуже радий. Мені присилають вино із Севільї, а там у нас бюро, ми купили хороші виноградники. Ерл розуміється на комерції… Ще?

— Із задоволенням.

— А я доллю собі віскі… Добряче віскі, селянський напій… Даремно відмовляєтесь.

— Я не відмовлюсь, якщо ви залишите мене в себе. Нап'юсь до одуру. Обіцяю.

— До одуру — не дозволю. На чужині одноплемінники повинні оберігати один одного. Не приведи господи…

— Коли ви приїхали сюди?

— В сорок четвертому… Фюрер закрив атомний проект як нерентабельний. А потім гестапо заарештувало провідного теоретика Рунге, вони довідалися, що в нього чи то мати, чи то бабуся була єврейка, ви ж знаєте, нечистих до секретної роботи не допускали… Ну, мене й відправили сюди, на Піренеї…

— Хто? Армія?

Кемп уперше за всю розмову важко, без усмішки подививсь у вічі Штірліцу й відповів:

— Так.

— Розвідка? Абвер?

— Ні. Адже ви прекрасно знаєте, що Гіммлер розігнав абвер після замаху на Гітлера, та міністерство пошт і телеграфу мало свої позиції в армії…