Наступною силою він позначив комуністів; перекреслив назву партії червоним чорнилом; потім вивів перші літери, що означали назву національно-демократичної партії, яку організував тимчасовий президент Аргентіни генерал Урібуру, що прийшов до влади в тридцятому році в результаті воєнного перевороту.

Оскільки партія спиралася на землевласників, бідних селян північних провінцій, які були під опікою духовенства, на чиновництво, що погрузло в корупції, і на верхівку армії, оскільки саме ця партія не могла — через свою духовну структуру — зрозуміти, що в двадцятому столітті не можна робити головну ставку на темне селянство, заперечувати промисловий прогрес і сподіватися на повернення до давноминулих часів патріархальності й безпосередньої підкореності селянської маси хазяїнові, — він перекреслив і цю партію, бо саме її й повалив Перон під час перевороту сорок третього року, який він здійснив, спираючись на гасло «національної революції, що побудує суспільство справедливості, у якого будуть сили протистояти як американському імперіалізмові, так і міжнародному більшовизму, суспільство вертикальних профспілок, підпорядкованих національному, а не класовому принципу».

Зеленим чорнилом Ріктер перекреслив і соціалістичну партію; тоді це ще був навіть не ворог; через відсутність чіткої програми партія розпалася.

Після того як Ріктер вивчив розстановку партій персоналії й найсерйозніші газети країни (виписав «Кларін», «Пренсу» і «Насьон»), придбав підручник іспанської, пустив у кімнату (безплатно) студента, що вивчав німецьку мову (Мануель, двадцяти трьох років, завзятий шанувальник Ніцше, до того ж переконаний антифашист, антиамериканіст, антикомуніст, прибічник «експерименту генералісимо Франко», людина, яка однаково схилялася перед силою й переконанням, — повний сумбур у голові), і почав ходити на збори, де виступали політичні лідери, — певна річ, з дозволу пероністських властей, «свобода слова» була під контролем; головне — виголосити те, чого хоче народ, дістати на цьому його підтримку, а згодом можна легко провести такі поправки до законів про «свободи», що все повернеться на тоталітарні круги своя.

Найбільше Ріктер чекав тієї хвилини, коли виступатиме Перон; від Мапуеля він дізнався про це за тиждень; на виступ пішов заздалегідь, щоб устигнути зайняти місце в першому ряду: тутешні «латиноси» зовсім божевільні, темперамент з ушей капає, треба підстрахуватись; слухаючи промову генерала, оточеного здоровенними охоронниками, відчував екзальтовану симпатію членів пероністських профспілок, коли Перон говорив про «права робітників», про «утиски імперіалізму», про «інтриги комуністів», «національну спільність»; Ріктер зауважив, що, на відміну від Гітлера, генерал жодного разу не вимагав крові євреїв, яких тут оселилося чимало, не виступав проти слов'ян — югослави, росіяни й українці працювали в порту, щоправда, мову свою забули, натуралізувалися, вважаючи себе справжніми аргентінцями; не закликав до «смертельної битви з ворогами нації», не закликав і до тотальної війни, а навпаки, говорив про те, що Аргентіні потрібен мир і саме для цього вона мусить стати могутньою державою, щоб «прокласти всім іншим країнам Латиноамериканського континенту шлях до соціальної гармонії й прогресу». Ріктер відмітив також, що Перон не піддавав принизливим нападкам парламентаризм, як це завжди робив Гітлер; він не висміював інтелігенцію, навпаки, говорив, що «без національних кадрів учених найширшого спектра торжество національної революції не може бути здійснено повною мірою, бо саме талант учених допомагає нашому суспільству справедливості оволодівати вершинами знань, спрямованих на користь нації, яка пробудилася тепер і відчула себе могутнім колосом американського півдня».

Все сходиться, розмірковував Ріктер, ідучи безлюдними вулицями міста (мітинг закінчився майже опівночі, дуже люблять тут поговорити), все складається саме так, як я й мріяв.

Він пам'ятав свої мрії до найменших подробиць, йому тепер показували їх, він був у них триєдино дійовим: один Ріктер солодко мріяв, другий скептично відкидав першого, а третій жив незалежно від цих двох, оцінюючи докази першого й другого. Він почав жити мрією ще в рейху — коли лягав у широке ліжко біля Марі-Лізе, закидав руки за голову і, заплющивши очі, чекав появи солодких видінь. Іноді він бачив себе в рейхсканцелярії; назустріч йому йде фюрер, швидко тиснуть один одному руки, запрошує до столу й каже про те, як мужньо повівся штурмбанфюрер, знехтувавши погрозами бюрократичної махини, що ізолювала його, фюрера, від нації. «Ви цілком правильно зробили, звернувшись до мене з вашою пропозицією, я підтримав її, тепер особисто ви очолите дослідницьке бюро. Я даю вам звання генерала, через рік ви мені доповісте: все, що ви задумали, виконано». Ріктер слухав у собі першого, забороняючи другому заперечити, що цього ніколи не буде, він добре знав, що цього ніколи не станеться, та коли життя таке, що все заздалегідь розкладено по поличках, нічого несподіваного (радісного, звичайно) бути не може, жди тільки неприємностей (ідіоти зробили ставку на заздрість як на засіб охоронного роз'єднання суспільства, «сам не можу і тобі не дозволю»), єдине, що лишалося людині, не позбавленій думок, то це тільки мріяти; будь-яку можливість діяти виключено, дозволялося лише сліпе й безперечне виконання наказу, що надійшов зверху.

Потім, коли Марі-Лізе не стало, коли Мюллер кричав на нього як на найпослідущого пройдисвіта, коли згустилися хмари і Ріктеру загрожував Східний фронт, бо він не просто «проґавив» єврея, але й сприяв йому в «роботі», він уже мріяв про інше; дуже часто він бачив, як назустріч йому йде Черчілль, бере його руку в свою товсту, як оладка, по-старечому добру долоню й каже, що союзники висловлюють йому величезну подяку за те, що він, Ріктер, так довго рятував від арешту видатного вченого; він виразно бачив, як його, Ріктера, нагороджують хрестом Британської імперії, чув, як протяжно ниють шотландські волинки і офіцери в спідничках беруть під козирок, коли він обходить шеренги почесної варти.

Але й ця мрія зникла, коли він почув по лондонському радіо передачу про те, що всіх офіцерів СС віднесли до розряду нацистських злочинців і вони підлягають суду трибуналу.

Ось тоді й переміг третій Ріктер, задавлений усі ці роки Ріктером першим і другим, який боявся свого першого й другого «я», захоплювався ними й страшенно їх ненавидів.

Живи реальностями світу, почув він третього Ріктера; прикидай усе, що відбувається в світі, на себе, на свій інтерес, на свою справжню мрію, вона схожа на мрії всіх людей, народжених під цим сонцем; усі вони мріють про те, щоб стати першими, мати блага цього життя, осідлати його, підкорити собі і втішатися ним. Тобі всього тридцять дев'ять, у тебе ще все попереду, ти занадто довго ждав: умертвляючи себе, підкоряв свою думку чужій маячні, примушував знаходити лазівки для своєї совісті, щоб цю очевидну маячню уявити собі суворою й виправданою необхідністю, якої мусив дотримуватись з міркувань національної необхідності, хоча ти чудово розумів, що справа не в необхідності, а в боягузтві, що випливає з неможливості протистояти ідіотам, кожен з яких — і в цьому була головна сила режиму — в глибині душі думав так само, як ти дозволяєш собі думати тепер.

Він не одразу збагнув, що Перон — його головна надія, до того ж не міфічна, ефемерна, як Гітлер чи Черчілль, а зовсім реальна; він ішов до усвідомлення цього потемки, його все ще роз'їдав страх; тільки після того, як він послухав Перона, вивчив ситуацію в країні, тільки коли він вступив до профспілки портових робітників й одержав цілком легальні документи, він почав діяти. На його прохання Ману ель пішов у ювелірний магазин на кальє (тут на відміну від справжньої іспанської говорять «каже») Флоріда; один з діамантів, менший, оцінили в астрономічну суму; студент вийшов із скляних дверей з вибалушеними очима; Ріктер швидко перерахував песо на долари, виходило щось близько семи тисяч, справжнє багатство; сказав продати за шість, але без занесення до книги реєстрації номера паспорта; після цього арендував двокімнатну квартиру на тихій Суйпаче, поблизу кафедралу, купив кілька костюмів (аргентінці стрічають людину по одежі) і придбав ліцензію на відкриття «Фірми з проблем сучасної фізики, консультації й проекти», зробивши директором-розпорядником того ж Мануеля. Після цього він замовив розкішні візитні картки, зайшов у бюро подорожей на авеніді Дев'ятого Липня й купив тур по гористому південному сходу країни. В невеличкому курортному містечку Сан-Карлос-де-Баррілоче він затримався на сім днів; справа того варта; кращого місця для втілення атомного проекту не придумаєш; далеко від чужих очей, чудове озеро Науель-Уапі (це надзвичайно важливо при будівництві реактора), зовсім безлюдні місця (в напрямі до кордону з Чілі), де можна спокійно провести випробування «штуки», і до того ж гігантські запаси енергоресурсів — водопади в горах.

Повернувшись до Буенос-Айреса, він зачинився в квартирі, працював місяць, потім запросив Мануеля, і той зробив переклад його звернення до Перона.

Воно звучало так: «Ваше превосходительство! Протягом трьох років я очолював у рейху відділ, що займався створенням атомної бомби, вся документація якої тепер у мене, застрахована і є моєю власністю.

Я чув, що в районі Кордови почалися роботи по створенню могутньої аргентінської авіації й артилерії; імена моїх колег, що приїхали у Вашу чудову країну, мені відомі давно і аж ніяк не з чуток. Але мій проект дасть Аргентіні не просто перевагу в літаках, конче потрібних для торжества ідей Вашої національної революції, а дасть саме атомну зброю, яка виведе Аргентіну на друге місце в світі, і цей факт сам по собі докаже абсолютно всім, як багато може досягти нація, що стала на шлях справедливості й боротьби за високі ідеали національної гармонії.