— Його не шльопнуть, — заперечив Штірліц. — Великого каудільйо, батька нації охороняють як зіницю ока. Цю охорону йому налагодив СС бригаденфюрер Ратенхубер, а він знав свою роботу, особисто відповідав за безпеку Гітлера, а це не жарти.

— Яка його доля? — поцікавився Харріс. — Йому віддали належне?

Пол посміхнувся:

— Як розуміти ваше запитання? Вас цікавить, чим його нагородили? Нашою медаллю «За заслуги»? Чи зробили кавалером ордена Бані?

— Я не говорив би так зневажливо про орден Бані, — співучо відповів Харріс. — Я не зустрічав людей, яких би нагороджували ним без достатніх для того підстав.

Пол запитливо подивився на Штірліца; той усміхнувся:

— Це Роберт жартує, Пол. Він славився тим, що жартував так, як герої Джером К. Джерома.

— Ходімо до Діонісія, джентльмени, — сказав Харріс, — я запрошую. Вип'ємо кави.

Але вони не встигли винити кави, бо повернулася Клаудіа.

Вона ввійшла до вітальні стрімко, завмерла біля дверей; чоловіки встали; боже мій, подумав Штірліц, а вона ж зовсім не змінилась, диво якесь; хай живуть красиві жінки, вони — наш порятунок, у Пола навіть трохи одвисла щелепа, моя поїздка в Бургос цілком виправдана, до такої жінки неодмінно приїдеш, я вискочив!

— Макс, — сказала Клаудіа дуже тихо; вона ніби й не бачила Харріса, ні тим паче Пола; в її зелених очах заблистіли сльози; вона підійшла до Штірліца, провела рукою по його щоках, тихо повторила: — Макс, як дивно…

Тільки після цього вона обернулася до Харріса, всміхнулася йому, подавши руку; на обличчі її не було розгубленості, сама жалість і співчуття.

— Як добре, що ви до мене зайшли, Роберт, — сказала вона, — я не сподівалася, що ви коли-небудь повернетеся у цей дім.

— Це мій друг, — сказав Штірліц, — його звуть Пол, він американець.

— Здрастуйте, — так само байдужно мовила жінка й знову подивилася на Штірліца. — Я думала, що те… вас більше немає.

— Чому? — всміхнувся Штірліц. — Я живучий.

— Мені ворожили на вас У Толедо живе бабця, її звати Есперанса, вона ворожить на картах і на бобах. На вас щоразу випадав вогняний кінь, це до смерті… Ходімо пити каву, сеньйори, я сама зварю каву на честь таких чудових гостей.

У їдальні, де вікна за іспанським звичаєм закривають жалюзі й шторами, було темно. «В лісі клубочив кафедральний морок» — Штірліц мимоволі згадав вірші Пастернака; він купив цю добірку його віршів у Парижі, на набережній, саме того разу, коли повертався з Бургоса у триклятий рейх, повертався, як його запевняло московське командування, рівно на півроку, а вже десять років минуло відтоді, ні, вісім, та яка різниця, десять чи вісім, так чи так четверта частина свідомого життя…

Клаудіа розсунула штори, відчинила дерев'яні жалюзі; осіннє сонце було сліпуче й спекотливе, та коли вдивитися в спектр, то можна помітити наближення холоду; переважав дзеркальний блакитний колір, і здавалося, що ось-ось струмки вкриє перша крига.

Пол оглянув кімнату; всі стіни були завішані яскравим, але водночас якимсь нутряним, затаєним, синьо-зелено-червоним живописом.

— Схоже на Ель Греко, — сказав Пол. — Хто художник, сеньйоро?

— Угадайте, — сказала Клаудіа. — Подумайте і вгадайте.

— Та я не дуже сильний у живопису. Знаю тільки тих, кого включили в хрестоматії.

Харріс посміхнувся:

— Так може говорити Макс Лише в його країні до хрестоматії не включали Матісса, Дега і Ренуара, не кажучи вже про Пікассо і Далі. Фюрер вважав імпресіоністів малярами й недоносками, а їхній живопис велів називати низькопробною халтурою, яка обдурює світ за намовою проклятих євреїв…

— Бідолашний Макс, — хмикнув Пол, — То хто ж цей митець, сеньйоро? Я купив би одне полотно, якщо тільки ви не зажадаєте мільйон.

— Песет? — спитала Клаудіа. — Чи доларів?

— Мільйон доларів мені не загрожує. На жаль. Невже цього художника так високо цінять?

— Вище не буває, — відповіла Клаудіа. — Це картини Макса. Вони вам подобаються так само, як і раніше, Роберт?

— Так, звичайно, — відповів Харріс. — Усе ще подобаються.

Пол здивовано глянув на Штірліца.

— Послухайте, якого біса ви взагалі полізли в… Чому ви не займалися живописом, лише живописом?!

— А хто мене годував би? Купував фарби? Наймав ательє? — спитав Штірліц. — Ставайте швидше мільйонером, тоді я залишу службу в ІТТ і порину в улюблену справу.

— Старатимусь, — пообіцяв Пол і підійшов до картини, яка виділялася серед інших: барви на ній були стриманіші, червоний сусідив з рожевими тонами, небо було легке, прозоре, в ньому дихала осінь, але не тутешня, іспанська, дуже конкретна, як і все у цій країні, а якась зовсім особлива, умиротворена, чи що.

Отак можна провалитися, збагнув Штірліц, стежачи за Полом, який з інтересом роздивлявся саме цю його картину; цей хлопець грає роль свинопаса, але він не такий простий, як здається; ніхто з німців, що приходили сюди, не вкнюплювався в цю картину так, як він; а втім, тоді вона висіла не тут, сюди її перенесла Клаудіа після того, як я поїхав, роздавши перед цим фарби й пензлі сусідським дітям; можна бути дилетантом у політиці, таке трапляється часто, не можна бути дилетантом у мистецтві. Проявитися геніальність може в людині, яка порівно розподілена між емоціями й логікою, це рідкісне поєднання; один характер на десяток мільйонів; при цьому жодна з двох іпостасей не має права превалювати в людині; емоція породжує думку, логіка контролює зроблене, постійна саморегуляція, де вже там мені було до цього…