— А ви і вважайте, що це допит.

— Мені дуже прикро, що ви через невміння викрити злочин зважилися образити мою гідність.

— Ян, якщо ми зараз не оформимо сугубо серйозним чином наші — на майбутнє — ділові стосунки, я доведу всім, що ви російський агент. Це для вас буде так само погано в Європі, як і тут, за Піренеями. Я вже не кажу про Німеччину. А втім, і в Англії, і в Латвії з таким же незадоволенням поставляться до цього, коли я підтверджу, що ви, крім усього, були ще й нашим агентом.

— Але ж це шантаж? Я обурений, Уго, я обурений!

— Легше, легше! Легше, Чемберлен Йосипович.

— Навіщо ж ображати британського прем'єра? Я не називаю вас Атіллою Адольфовичем.

— Для мене це комплімент.

— Що ви скажете, коли я завтра напишу в моїх газетах про ваші недостойні пропозиції? І про цей обурливий нічний допит також?

— А чи варто?

— Ви мене ставите у безвихідне становище…

— Ви самі себе ставите в безвихідне становище. Я пропоную вам достойний вихід.

— Купуйте післязавтра «Пост», — сказав Ян і, обернувшись, хотів уже йти дорогою вниз, до міста, та побачив, як Лерст поліз по пістолет. Ян ривком схопив його за руку. Вони боролись, і Ян усе намагався підняти руку Лерста з затиснутим у ній пістолетом угору. Гримнув постріл, другий… третій… Лерст повільно осідав на землю.

Ян обернувся. На шосе біліла постать: це стояла Мері. Вона, не поспішаючи, ховала пістолет у білу сумку, зроблену з товстої блискучої соломки…

Через сорок хвилин після цього Ян і Мері швидко піднялися до неї в номер.

— Не треба брати ніяких речей, — сказав Ян, — зразу на аеродром. Негайно…

— Та хоч паспорт я мушу взяти, любий…

— Ну й витримка в тебе…

Коли вони піднялися на другий поверх, то побачили біля номера трьох іспанських офіцерів. Мері зупинилась, Ян шепнув:

— Це і є кінець.

— Сеньйор Пальма? — ліниво козирнувши, спитав занадто вродливий іспанський полковник.

— Я.

— Сеньйор Пальма, я прошу вас іти за нами.

— Можна переодягтися?

— Я на вашому місці цього не робив би.

— Куди ми поїдемо?

— В штаб генерала Франко.

— І все-таки мені хотілося б переодягтися…

— Як хочете.

Ян думав, що офіцери ввійдуть слідом за ним у номер, але вони лишилися чекати в коридорі.

«Іспанці є іспанці, — встиг ще подумати Ян, — лицарі не сміють ображати даму. Вбити — можуть, але образити — ніколи».

Він обняв Мері й шепнув:

— На літак і в Лісабон. Зараз же. Або їдь. На моїй машині.

… «Лінкольн» з трьома мовчазними іспанцями промчав по сонному Бургосу й спинився біля штабу Франко. Ян у супроводі військових пройшов через цілу анфіладу кімнат і опинився у величезному, облицьованому білим мармуром, маврітанському дворику. Здалеку долинала андалузька пісня.

— Я не розбираю слів, — звернувся Пальма до одного з військових. — Про що вона співає?

— Я теж погано розумію андалузьку, — відповів офіцер. — Я — астурієць… По-моєму, вона співає про кохання. Андалузький діалект жахливий, але вони завжди співають про кохання…

— Нічого подібного, — озвався другий іспанець, — вона співає про кориду.

— Ні, — заперечив третій, — вона співає колискову пісню…

— Під таку колискову не дуже заснеш, — сказав Пальма.

— Нічого, ми, іспанці, вміємо засинати навіть під марш, — посміхнувся полковник.

Розчинилися навстіж двері, і з внутрішніх кімнат вийшов міністр іноземних справ Хордана в супроводі військового міністра Давіла. Він наблизився до Яна й сказав:

— За кров, яку ви пролили на полях іспанської битви, я хочу піднести вам цей дарунок, — і він простяг Янові золоту табакерку.

Пальма витер очі. Від хвилювання, яке він щойно пережив, вони сльозились.

Хордан зрозумів це інакше. Він обняв Яна і теж — мовчки й картинно — приклав пальці до куточків своїх красивих великих очей…

Вольф підвівся назустріч Штірліцу.

— Погано, — сказав Штірліц. — Усе погано. Треба давати відбій нашим літакам. Будемо вирішувати все тут. Самі.

— Мої люди готові. Скажи тільки, коли нам краще вчинити напад на вашу контору?

— Це безглуздо, Вольф.

— Ризиковано, я сказав би, а не безглуздо.

— Помирати передчасно — безглуздо.

— Це правильно. Я, знаєш, познайомився в Мадріді з одним дивовижним американцем. Хемінгуей, письменник є такий… Він мені сказав, що головне завдання письменника — довго жити, щоб усе встигнути.