Земля стала обсипатися з-під ніг через таку прозаїчну річ, як неоплачений рахунок. Стояв кінець травня, Харрі й Ракель уже декілька днів не розмовляли. Він прокинувся в кабінеті від її телефонного дзвінка. Ракель сказала, що турагентство нагадує про платню за садибу в Нормандії. У їх розпорядженні був тиждень, після чого турагентству доведеться перепродати право оренди іншим клієнтам.

– Крайній термін – п’ятниця. – Після цих слів вона поклала слухавку.

Харрі попхався в убиральню, побризкав обличчя холодною водою і зустрівся поглядом зі своїм віддзеркаленням. Мокрий світлий «їжачок», червоні від судин, що лопнули, очі, темні мішки під ними, запалі щоки. Спробував усміхнутись і побачив жовтозубий оскал. Він сам себе не впізнавав. Тут він зрозумів: Ракель має рацію. Це крайній термін. Для нього і Ракелі. Для нього і Елен. Для нього і Тома Волера.

Того ж дня він пішов до свого безпосереднього начальника, Б’ярне Мьоллера – єдиної людини в поліції, якій він повністю довіряв. Слухаючи розповідь Харрі, Мьоллер то кивав, то хитав головою й у результаті сказав, що ця справа, на щастя, не в його компетенції, й Харрі треба йти просто до начальника кримінальної поліції. Але перед тим десять разів подумати: а чи варто? Харрі, думаючи, вийшов із квадратного кабінету Мьоллера і попрямував до овального, де працював начальник кримінальної поліції. Постукав, зайшов і виклав усі свої козирі. Свідка, який бачив Тома Волера і Сверре Ульсена разом, і те, що саме Волер застрелив Ульсена при арешті. Все, що в нього було після п’яти місяців мук, гонитви за примарами, п’яти місяців на межі божевілля.

Начкрим запитав, який, на думку Харрі, у Тома Волера був мотив, аби піти на вбивство Елен Єльтен.

Харрі відповів, що Елен мала в розпорядженні небезпечну інформацію. Того вечора, коли її вбили, вона залишила на автовідповідачі Харрі повідомлення про те, що знає, хто такий Принц, який заправляє контрабандою зброї та озброїв злочинців у Осло не гірше, ніж солдатів спецпризначення.

– Але коли я їй передзвонив, на жаль, було надто пізно, – сказав Харрі, намагаючись зрозуміти вираз обличчя співрозмовника.

– А на вбивство Сверре Ульсена? – продовжував той.

– Коли ми напали на слід Ульсена, Принц убив його, щоб він нікому не розповів, хто стоїть за вбивством Елен.

– І ви говорите, що цей Принц…

– Том Волер, – упевнено мовив Харрі.

Начкрим мовчки кивнув, потім додав:

– Отже, один із найшанованіших наших інспекторів.

Наступні десять секунд Харрі здавалося, що він у вакуумі, ні повітря, ні звуків. Він знав: тут і зараз його поліцейська кар’єра може обірватися.

– Добре, Холе. Перш ніж приймати рішення, мені б хотілося поговорити з вашим свідком. – Начальник підвівся. – І, сподіваюся, ви розумієте, що з цієї миті й надалі ця справа має залишатися між нами.

– Скільки ми тут стоятимемо?

Від голосу таксиста Харрі здригнувся. Він вже майже спав.

– Їдьмо назад, – сказав він і кинув останній погляд на дерев’яний будинок.

Коли вони їхали по Кіркевейєн, задзеленчав мобільний телефон. Говорила Беата:

– Здається, знайшли зброю. Ти мав рацію. Пістолет.

– Що ж, вітаю нас обох.

– Дякую… Знайти його було неважко. Лежав у сміттєвому кошику під мийкою.

– Марка і номер?

– «Глок-23». Номер сточений.

– Сліди залишилися?

– Такі ж, як на більшості зброї, конфіскованої нами в Осло.

– Ясно, не читається. – Харрі переклав телефон у ліву руку. – Неясно тільки, навіщо ти мені все це розповідаєш. Я цією справою не займаюся.

– Я б не говорила з такою впевненістю, Харрі. Мьоллер сказав…

– Мьоллер і вся смердюча поліція Осло можуть забиратися до дідька!

Харрі сам здригнувся від звуку свого голосу і побачив у дзеркалі, як спохмурнів таксист.

– Вибач, Беато. Я… Ти ще там?

– Так.

– Я зараз трохи не в собі.

– Нічого, не горить.

– Що?

– Справа може почекати.

– Розповідай же.

Вона зітхнула:

– Ти помітив у Камілли Луен шишку трохи нижче за праву брову?

– Так, звичайно.

– Я подумала: можливо, її вдарив убивця, або вона сама вдарилася при падінні. Але виявилося, ніякої шишки не було!

– Як так?

– Патологоанатом поторкав її, вона така тверда! Потім він засунув палець під повіку. І знаєш, що він знайшов?

– Ну… – мовив спроквола Харрі. – Ні…

– Маленький червонястий коштовний камінь у формі зірки. Ми вважаємо, діамант. Що ти на це скажеш?

Харрі глибоко зітхнув і подивився на годинник. До закриття бару залишалося три години.

– Що я цією справою не займаюся, – сказав він і вимкнув телефон.