– Погрожувати?

– Так. Мало не вбив мене. – Пернілла Голмен, дивлячись на світлину, протирала скло, ніби воно забруднилося. – Зранку Пер подзвонив у двері, я не хотіла впускати його, адже була сама удома. Він плакав і благав, але я вже навчена його іграми, тож не відчинила дверей. Пішла на кухню, сіла. Гадки не маю, як Пер зміг увійти, але раптом він став переді мною з пістолетом у руці.

– З тим, яким він…

– Гадаю, так.

– Далі.

– Він наказав мені відчинити шафу, де лежали мої коштовності. Та дещиця, що ще лишилась, адже решту він уже давно повиносив. Потім пішов геть.

– А ви?

– Я? У мене нерви не витримали. Коли повернувся Біргер, він відвіз мене у лікарню. – Вона знову схлипнула. – Там навіть ліки мені відмовилися дати. Мовляв, уже досить.

– Які ліки?

– А ви як гадаєте? Заспокійливе. Досить! Якщо через сина щоночі не спиш, боячись, що він повернеться… – Вона не доказала, затулила рукою губи. На очах виступили сльози. Потому прошепотіла так тихо, що Харрі заледве почув. – Часом жити несила…

Харрі кинув оком на нотатник – він не занотував ані слова, але подякував:

– Спасибі.

– One night, is that correct, Sir? [7] – спитала дівчина-адміністратор за стійкою у готелі «Скандія», що біля Центрального вокзалу в Осло, не відводячи очей з замовлення на моніторі комп’ютера.

– Yes, – відповів чоловік.

Вона зауважила, що на ньому бежеве пальто. З верблюжої шерсті. Чи штучної.

Довгі, пофарбовані червоним лаком нігті, ніби налякані таргани, пробігли клавіатурою. Штучна верблюжа шерсть у зимовій Норвегії. Чом би й ні. Вона бачила на фото верблюдів у Афганістані, а її друг писав та розповідав, що морози там не слабші за норвезькі.

– Will you pay by VISA or cash, Sir? [8]

– Cash.

Вона поклала на стійку реєстраційний бланк та ручку, попросила паспорт.

– No need, – мовив він. – I will pay now. [9]

Він розмовляв англійською майже як британець, хоча щось у тому, як він вимовляв приголосні, наштовхувало на думку про Східну Європу.

– Все-таки прошу паспорт, пане. Міжнародні правила.

Він погідливо кивнув, простягаючи їй тисячну купюру та паспорт. Republika Hrvatska. Мабуть, одна з новоутворених держав на Сході. Адміністраторка полічила решту, поклала у касу тисячну банкноту, нагадавши собі перевірити купюру проти світла, коли пожилець піде. Вона намагалася дотримувати певного стилю, хоча поки що працювала у готелі середнього рівня. Утім, цей чоловік не скидається на афериста, радше має вигляд… вигляд кого? Вона віддала йому пластикову картку-ключ, назвала поверх, показала, де ліфт, повідомила, коли можна поснідати й коли треба виїжджати з номера.

– Will there be anything else, Sir? [10] – процвірінькала вона, чудово усвідомлюючи, що її англійська та манери занадто добрі для цього готелю. Незабаром вона піде у кращий готель. А якщо не вийде, стане менш послужливою.

Кахикнувши, він спитав, де є найближча phone booth.

Вона пояснила, що телефонувати можна просто з номера, але він захитав головою, мовляв, ні.

Адміністраторка замислилась. Через мобільний зв’язок таксофони майже зникли з Осло, але неподалік, на Ернбанеторг, один, безперечно, ще зберігся. Насправді, шапкою докинути, але вона, добувши маленьку карту, намалювала маршрут, усе пояснила. Просто як у «Редісоні» чи решті висококласних готелів. Звівши на нього очі, щоб переконатись, що він зрозумів, вона на мить зніяковіла, сама не знати чому.

– Прорвемося, Халворсене!

Вигукнувши звичне привітання, Харрі залетів у їхній спільний кабінет.

– Два повідомлення, – доповів Халворсен. – Тебе кличе до себе новий комісар. А ще до тебе телефонувала якась жінка. З вельми приємним голосом.

– Невже? – Харрі кинув пальто у бік вішалки. Воно впало на долівку.

– Господи, – не втримався Халворсен, – невже нарешті упорався?

– Ти про що?

– Ти знову кидаєш одяг на вішалку. Й вигукуєш «прорвемося!». Але ж не вчиняв так, відколи Ракель… – Халворсен змовк, зауваживши застережний погляд Харрі.

– Чого хотіла та жінка?

– Надати тобі інформацію. Її звати… – Халворсен попорпався у жовтих папірцях на столі. – Мартіна Екхоф.

– Не знаюся з такою.

– Зі «Сторожової Вежі».

– А-а!

– Вона казала, що попитала людей, і ніхто не чув, щоб Пер Голмен завинив кому-небудь гроші.

– Невже? Мабуть, треба зателефонувати їй та спитати, чи немає новин.

– Мені теж таке спало на думку, я спитав її телефон, але вона відповіла, що їй більше немає чого додати.

– Гаразд. Добре. Пречудово.

– Хіба? Чому тоді так захвилювався?

Харрі, нахилившись, підняв пальто, але на вішалку не повісив, а знов нап’яв на себе.

– А як же комісар…

– Доведеться йому зачекати.

Брама у контейнерному складі була розчинена, але табличка недвозначно сповіщала, що в’їзд заборонено й що стоянка розташована за межею території складу. Харрі почухав укушену литку, глянув на довгу прогалину між контейнерами й заїхав у ворота. Контора охоронця розташовувалась у будівлі, зведеній, як казарми, котру за останні три десятиріччя регулярно добудовували. Й то було недалеко від правди. Залишивши автівку біля входу, Харрі легко подолав останні кілька метрів.