Халворсен торкнув незамкнені дверцята, але вони намертво примерзли. Несподівано роздратовано він смикнув дверцята, й ті, затріскотівши, розчинилися, а ґумова прокладка так і лишилася у проймі.

Вони посідали в авто, Харрі спостерігав, як Халворсен повертає ключ запалення, а другою рукою доволі сильно ляскає себе по лобі. Двигун заревів.

– Халворсене… – повів Харрі.

– Хай там як, а справу розкрито, комісар зрадіє, – голосно промовив Халворсен, кермуючи на дорогу просто перед вантажівкою, що пищала. Потім показав змерзлий середній палець у люстерко. – Тож звеселімося трошки. – Опустивши руку, він знову ляснув себе по лобі.

– Халворсене…

– Що таке? – пробурмотів той.

– Припаркуй авто на узбіччі.

– Що?

– Паркуйся.

Халворсен загальмував на узбіччі, біля тротуару, відпустив кермо й порожнім поглядом прикипів до вітрового скла. Поки вони гостювали у Голменів, скло вкрилося морозними візерунками. Халворсен голосно дихав, його груди різко здіймались та опускались.

– Часом хочеться послати таку роботу до бісової матері, – мовив Харрі. – Не переймайся.

– Не перейматимусь, – відповів Халворсен, дихаючи так само важко.

– Ти сам собою, а вони – самі собою.

– Так.

Харрі поклав долоню на спину Халворсену, зачекав. За кілька хвилин відчув, що колега став дихати спокійніше.

– Молодець, – мовив Харрі.

Обидва мовчали, поки машина, маневруючи у потоці пообіднього транспорту, котилася у Грьонланн.

Він височів на найвищому місці найжвавішої вулиці Осло, котра носила ім’я шведсько-норвезького короля Карла Юхана, – Карл-Юханс-гате. Він запам’ятав план міста, який взяв у готелі, й знав, що будівля, обриси котрої виднілися на заході, – то королівський палац, а на сході – Центральний вокзал.

Він сіпнувся.

Високо на стіні палав червоний неоновий термометр, що сповіщав про мороз, й від найменшого поруху повітря відчувався шпаркий холод, що проймав верблюже пальто, котрим він досі був цілком задоволений, а надто через те, що придбав його у Лондоні за помірною ціною.

Годинник біля термометра показував 19:00. Він попростував на схід. Обставини ніби вдало складаються. Темно, люди сунуть хмарою, відеокамери лише біля двох банків, та й ті повернуті на їхні ж таки банкомати. Метро він вже вилучив з переліку шляхів відступу, позаяк там, певно, купа камер спостереження та дещиця народу. Осло, виявляється, менше, ніж він гадав.

Він зайшов у крамничку одягу, де вподобав блакитну вовняну шапку за сорок дев’ять крон та вовняний жакет за дві сотні, але змінив думку, зауваживши тоненький дощовик за сто двадцять. Одягаючи його у примірочній, він помітив, що пастилки дезодоранту з Парижа так і лежали у його кишені, розламані, подекуди розкришені на порошинки.

За сотню метрів вулицею, ліворуч, розташовувався ресторан. Найперше він переконався, що у гардеробі – самообслуга. Чудово, воно й простіше. Пройшов у залу. Напівзалюднена. Добрий огляд. З того місця, де він стоїть, видно всі столики. Поряд виріс офіціант, й він замовив на завтра на шосту столик біля вікна.

Перш ніж піти, перевірив туалет. Приміщення вікон не має. Себто єдиний запасний вихід – через кухню. Незле. Звісно, ідеальних місць не трапляється, та й не надто ймовірно, щоб йому знадобився інший шлях відступу.

Вийшовши з ресторану й кинувши погляд на годинник, він вулицею для пішоходів попростував до вокзалу. Люди дивилися під ноги та убік. Маленьке місце, утім, наділене по-столичному холодною відчуженістю. Добре.

На пероні експресу, який ішов у аеропорт, він знов глянув на годинник. Від ресторану шість хвилин ходи. Потяги йшли що десять хвилин й за дев’ятнадцять хвилин вже були в аеропорту. Отже, можна сісти на потяг о 19:20 й вже о 19:40 бути на місці. Прямий рейс до Загреба о 20:10. У кишені він вже мав квиток, придбаний безпосередньо у компанії САС.

Цілком задоволений, він, вийшовши з нового вокзального терміналу, зійшов сходами під скляний дах, де колись, безперечно, був дебаркадер, а наразі понатикано крамниць, й вийшов на майдан. Йорнбанеторг – так було зазначено на мапі. Посеред майдану, втричі більший за природні розміри, красувався величезний тигр, що завмер у русі, поміж трамвайних рейок, машин та натовпу людей. Але телефонів-автоматів ніде немає, хоч адміністраторка казала інакше. Наприкінці майдану, біля навісу, стояла юрба людей. Він наблизився. Дехто балакав, нахиливши одне до одного вкриті каптурами голови. Можливо, мешкають в одному районі, по сусідству, й чекають на той самий автобус. Щоправда, йому вони скидалися на дещо інше. Він зауважив, як худорляві постаті передають щось із рук у руки, поспішаючи геть, горблячись від шпаркого вітру. Збагнув, у чому річ. Адже ж бачив, як продають героїн – і у Загребі, й у інших європейських містах, хоча ніде не торгували так неприховано, як тут. Й збагнув, на що це йому скидалося. Невеличкі купки людей, у яких він і сам колись стояв, коли пішли серби. Біженці.

Але згодом автобус таки під’їхав. Білого кольору. Зупинився трохи далі за навісом. Двері розчинилися, але ніхто не сідав у автобус. Звідти вийшла дівчина у формі, котру він враз упізнав. Армія спасіння. Він уповільнив крок.

Дівчина підійшла до жінки й допомогла їй зійти в автобус. Слідом за ними увійшли двоє чоловіків.

Він зупинився, спостерігаючи за ними. Випадковість, міркував він, не більше й не менше. Він відвернувся. На стіні невеличкої каплички побачив три таксофони.

За п’ять хвилин він уже повідомив їй у Загреб, що у нього все добре.