– Справа моя… – мовив він, поклавши на міцний ланцюжок на дверях дуло «Л’яма-мінімакс», якого придбав усього за три сотні доларів, – ось у цьому.

Він прицілився над глушником, простою металевою трубкою, накрученою на дуло, різьбу зробив слюсар у Загребі. Чорна обмотка з ізоляційної стрічки лише забезпечувала герметичність. Звісно, він міг придбати справжній глушник за сто з гаком євро, але яка потреба? Він все одно не заглушить свистіння кулі, що долає звуковий бар’єр, гуркіт гарячого газу, що стикається з холодним повітрям, брязкіт металевих деталей пістолета, що б’ються одна об одну. Це лише у голлівудському кіно постріли через глушник лунають ніби хлопання попкорну, що лускається.

Постріл – як удар батогом, він припав обличчям до вузенької щілини.

Чоловік зі світлини упав горілиць. Без жодного звуку. У холі панувала напівтемрява, але у золотавому люстерку на стіні він помітив світло, яке падало з непричинених дверей, і власне око. Убитий лежав на товстому килимі кольору червоного вина. Чи він персидський? Може, він таки мав гроші.

А зараз усього лише маленький отвір у лобі.

Підвівши очі, він перехопив погляд його дружини. Якщо то його дружина. Вона стояла на порозі у кімнаті. За її спиною висіла лампа у великому солом’яному абажурі. Притуливши руку до рота, вона дивилася на нього. Він швидко кивнув їй. Потім поволі зачинив двері, встромив пістолет у наплічну кобуру й зійшов униз сходами. На зворотному шляху він ніколи не користувався ліфтами, як не послуговувався винайнятими автівками, мотоциклами чи будь-якими іншими засобами, що можуть застрягнути. І не біг. Не розмовляв і не кричав, адже голос – додаткова прикмета під час пошуків.

Відхід – найважливіша частина роботи, але саме її він полюбляв найбільше. То було ніби ширяння у хмарах, безвість без сновидінь.

На першому поверсі стояла консьєржка, спантеличено спостерігаючи за ним. Він прошепотів: «До побачення», але вона лише мовчки дивилася на чоловіка, і по всьому. За годину її допитуватиме поліція, попросять описати його. Й вона дасть опис. Середнього зросту чоловік, пересічної зовнішності. Років двадцяти. Чи, можливо, тридцяти. Але принаймні не сорока. Як на неї.

Він вийшов надвір. Париж тихо клекотав, наче гроза, що близько не підступала, але й ніколи не вщухала. Зброю викинув у сміттєвий контейнер, який зауважив загодя. Два новісіньких пістолети такої ж марки чекали на нього у Загребі. Він придбав відразу кілька, зі знижкою.

Коли за півгодини автобус, що прямував з Парижа в аеропорт Шарля де Голля, проїжджав Порт-де-ля-Шапель, у повітрі заметушилися сніжинки, падаючи на блідо-жовту солом’яну стерню, що стирчала до неба.

Пройшовши реєстрацію та контроль безпеки, він попростував у чоловічий туалет. Став наприкінці довгого ряду пісуарів, розстебнув штани – цівка вдарила просто по дезодорованих таблетках на дні. Заплющився, зосереджуючись на солодкуватих пахощах парадихлорбензолу та лимонного ароматизатора фірми «Джей та Джей кеміклз». Синій відтинок до свободи мав ще одну зупинку. Він посмакував на язиці слово: «Ос-ло».

Відхилившись на спинку стільця, Харрі сидів у кімнаті 605 у червоній зоні на шостому поверсі Поліцейського управління, величної скляно-бетонної споруди, осередку найбільш численного штату поліцейських у Норвегії. Цю кімнату Халворсен – молодий поліцейський, з яким Харрі розділяв десять квадратних метрів, – називав Коміркою розкритих справ, а Харрі, щоб охолодити запал Халворсена, – Учнівською коміркою.

Але наразі Харрі наодинці свердлив поглядом стіну, де напевно мало б розташовуватись вікно, якби таке було у комірці.

Неділя. Він написав звіт й, отже, мав змогу піти додому. Але чому ж не йшов? За уявним вікном він бачив огороджену пустку біля затоки Бйорвік, де сніжинки, мов конфеті, падали на зелені, червоні та сині контейнери. Справу закрито. Перові Голмену, молодику, що сидів на героїні, остогидло життя, тож він, залізши у контейнер, прийняв останню дозу. Свинцеву. З пістолета. Жодних свідчень наглої смерті. Зброя лежала поряд. За агентурними даними, Пер Голмен не був боржником. Та й наркоторговці, вчиняючи розправу з боржниками, не маскували розстріл, видаючи його, приміром, за самогубство. Й нащо тоді дармувати вечір, обшукуючи на шпаркому вітрові непривітний контейнерний склад, де знайдеш хіба ще більше нещастя та безнадії?

Харрі глянув на вовняне пальто на вішалці. І кишенькова фляжка повна вщерть. Відколи у жовтні він придбав пляшку «Джима Біма», найлютішого свого ворога, він не торкався до неї – налив фляжку вщерть, а рештки напою вилив у мийку. Ось і носить з жовтня у кишені трунок, як нацистські керманичі носили пігулки ціаніду в підметках своїх черевиків. І до чого носитися з такою дурною думкою? Він гадки не мав. Та й несуттєво. Головне, що це діє.

Харрі глянув на годинник. Безмаль одинадцята. Вдома є гарна кавоварка з ужитку й небачений DVD, який він залишив саме для такого вечора. «Все про Єву» – стрічка знята у 1950 році, шедевральна робота Манкевича, з Бетт Девіс та Джорджем Сандерсом.

Поміркував. Знав, що обере склад для контейнерів.

Піднявши комір пальта, Харрі стояв спиною до північного вітру, котрий продував високий паркан перед ним та намітав замети навколо контейнерів. Портова територія з безлюдними просторами уночі взагалі скидалася на пустелю.

Загороджена територія була освітлена, але ліхтарі колихалися під потужними подувами вітру, й у проході між металевими контейнерами, наставленими один на один по два чи по три, шмигали тіні. Контейнер, на який дивився Харрі, був червоного кольору, і йому зовсім не личила жовтогаряча поліцейська стрічка. Одначе у грудневому Осло він правив за пристойний притулок, оскільки ані розмірами, ані затишністю не поступався камерам попереднього ув’язнення у Поліцейському управлінні.