– Незвична річ, – пояснив Бйорн, – черепашки у прісній воді.

– Тобто?

– Я говорив з біологом, котрий досліджує прісноводні водойми. Черепашка належить ютландському синьочерепашковому молюскові, одному з найдрібніших підвидів, який зустрічається в Норвегії лише у двох озерах.

– Яких же?

– Ейєрен та Люсерен.

– Обидва в Естфолді, – сказала Кая. – Поряд. Великі озера.

– У густонаселеному фюльке, – додав Харрі.

– Соррі, – мовив Гольм.

– М-м-м… А мотузка – чи є якісь ознаки, що вказують, де її придбано?

– Немає. В тому-то й річ. Жодних. Вона взагалі не схожа на жодну мотузку з тих, що я будь-коли бачив. Лише натуральні волокна, ані нейлону, ані будь-яких інших неприродних складників.

– Коноплі, – сказав Харрі.

– Що? – спитав Гольм.

– Коноплі. Мотузки та гашиш виготовляють з однієї рослини. Якщо забажаєш покурити, можна просто заскочити в порт і підпалити швартові біля порома у Данію.

– Це не коноплі, – мовив Гольм, – ігноруючі хихикання Каї. – Луб’я в’яза та липи. В’яз переважає.

– Справжня кустарна норвезька мотузка, – зауважила Кая. – Саме такі колись робили на хуторах.

– На хуторах? – здивувався Харрі.

Кая кивнула:

– Колись у кожнім селі була хоч одна людина, яка зналася на тому, як добре сукати мотузки. На місяць опускаєш деревину у воду, щоб розмокла, потім дереш кору та луб’я. А потім сукаєш. Виходить мотузка.

Харрі з Бйорном повернулися у кріслах до Каї.

– Що таке? – спитала вона розгублено.

– Послухай-но, – мовив Харрі. – Гадаєш, таке всі знають?

– А-а-а, от ти до чого… – сказала вона. – Просто мій дідусь сукав мотузки.

– Ага. Тож для мотузок використовують в’яз та липу?

– Загалом, можна використовувати луб’я будь-яких дерев.

– Дотримуючись якоїсь пропорції?

Кая стенула плечима:

– Звісно, я не фахівець, але, як на мене, незвично сукати мотузку з луб’я різних порід дерев. Пригадую, як Евен, мій старший брат, розповідав, що дідусь використовував лише липу, бо вона погано вбирає воду. Тому свої мотузки йому не доводилось смолити.

– А що ти думаєш, Бйорне?

– Якщо такі мотузки нині – рідкість, тоді, певна річ, дізнатися, де їх виготовили, буде легше.

Харрі підвівся й почав снувати кімнатою туди-сюди. З кожним кроком лінолеум під гумовою підошвою жалісно схлипував.

– Отже, можемо припустити, що виробництво було обмеженим, а продаж – локальним. Чи, Кає, для тебе прийнятна така версія?

– Мабуть.

– Поза тим, можемо також припустити, що місцини, де сукали мотузку й де нею користувалися, розташовані неподалік одна від одної. Ці кустарні мотузки навряд чи подорожували далеко від домівки.

– Досі видається досить правдоподібним, але…

– Вважатимемо таку думку за відправний пункт. Починайте шукати тих, хто сукає мотузки у кустарний спосіб неподалік озер Люсерен та Ейєрен.

– Але нині такі мотузки вже ніхто не виготовляє, – заперечила Кая.

– Розстарайтеся, – мовив Харрі, зиркнув на годинника, схопив пальто, що висіло на спинці крісла, й попростував до дверей. – Дізнайтеся, де зробили цю мотузку. Я відштовхуюся від того, що Бельман гадки не має про цих черепашок, адже так, Бйорне?

Замість відповіді Бйорн видушив посмішку.

– Чи можна мені опрацювати версію про убивства на сексуальному ґрунті? – спитала Кая. – Я б могла поговорити де з ким із відділу моралі. Маю там знайомства.

– Відповідь – ні, – одрізав Харрі. – Загальне правило: всім тримати язика за зубами, надто не патякати з колегами з Управління поліції про те, що ми тут робимо. Схоже, хтось в Управлінні зливає інформацію у Крипос, тож обговорюємо все лише з Гуннаром Хагеном.

Кая була розкрила рота, але, помітивши погляд Бйорна, замовкла.

– Але ти можеш зайнятися іншим, – мовив Харрі. – Знайди експерта-вулканолога. І відішли йому результати аналізу цих дрібних камінчиків.

Біляві брови Бйорна здійнялися вгору.

– Пористе чорне каміння – базальтова порода, – нагадав Харрі. – Б’юся об заклад, що це лава. Повернуся з Бергена близько четвертої.

– Мої вітання Управлінню поліції в Бергені, – пробурмотів Бйорн, підіймаючи догори чашку з кавою.

– Я не в Управління, – мовив Харрі.

– Тоді куди?

– До лікарні «Саннвікен».