— Ну? — підохотила його Мілена.

— Чи могла б Марія пожити якийсь час із вами? Вона щойно посварилася з тіткою, й вони вирішили відпочити одна від одної.

— А чому ти не запросиш її до себе? — запитала Мілька. — Ти маєш таку велику кімнату, вже не згадуючи про ложе.

— Власне йдеться про ложе. Я боюся, що коли Марія його побачить, то матиме невластиві асоціації. Може, навіть відчує тиск із мого боку. А я хочу, щоб усе розвивалося поволі, без надмірного поспіху. Ну а крім того, побоююсь, що ніхто не витримає зі мною в одній кімнаті довш як три тижні.

— Чому?

— Через ранкове прокидання.

Процес розпочинається опівночі. Тоді, коли Травка наставляє свій улюблений російський мідний будильник. Годинник завбільшки з великий баняк, цокання якого нагадує відлуння кінських копит на мокрому асфальті, а дзвінок годен розбудити минулорічний труп. Але не Травку — тому для підсилення ефекту він умощує будильник на великій тарелі. Близько восьмої розлягається приголомшливий подзвін. Розлягається й триває кількадесят секунд, доки Травка розплющить одне око. Тоді він вимикає дзвінок і наставляє будильник на восьму десять, а потім почергово: на восьму двадцять, сорок, п’ятдесят — і так аж до одинадцятої. Тоді Травка зривається з жахом, що знову проспав ранкові пари.

— То як буде з Марією?

— Гаразд, — погодилися дівчата, — але розкажи нам щось про неї. Яка вона є і взагалі.

— Вона феєрична, — запалився Травка. — До того ж ніякої приземленості. І грала в кіно, я вам казав?

— А кого? — зацікавилася Мілена.

— Провінційну злодійку, що цупить столові прибори в супермаркеті.

— Його десь показували?

— Ні, то був фільм-інструкція для великих магазинів і гуртовень, але Марія вважає, що нові ролі посиплються на неї, як конфеті. Тому вона дуже вимоглива стосовно пропозицій. Нещодавно відмовилася знятися в попсовому кліпі для телебачення.

— Вибаглива, — визначила Вікторія.

— І дуже вразлива, — додав Травка.

— Сподіваюся, їй не заважатиме моя лампа, — озвалася Мілька, тестуючи на згині долоні колір нового тонального крему.

— Ти й далі спиш під лампою? — здивувався Травка. — Я думав, що це була тимчасова реакція на понурі стіни у Квятковської. Але щоб тут? При тих світлих стінах і Вікторії, котра спить поряд?

— Я світила б лампу, навіть якби мешкала на Сонці і спала в одному ліжку з п’ятьма охоронцями.

— Мрії, — усміхнувся Травка. — Але рахунки, мабуть, приходять чималі.

— Мілена не дозволяє мені на них дивитися. Вона платить за все сама, — поскаржилася Вікі. — Уперлася рогом і край.

— А чого б це я мала когось обтяжувати? Досить, що світло разить її у вічі.

— А ти не пробувала хоч раз його вимкнути? — запитав Травка.

— Хлопче, я так боюся темряви, що коли вмиваюся, то перш заплющую одне око й намилюю половину обличчя, споліскую і тільки тоді беруся до другої половини.

— Додай іще, що перед сном ти заглядаєш за шафу і попід стіл, щоб упевнитися, що там немає вампірів.

— Ну власне. Не згадуючи вже про те, що я від десяти років ховаю перед сном шию, зап’ястки й щиколотки.

— Навіщо?

— Щоб із мене не виссали кров.

— Наче її не можна виссати з пальця чи щоки, — кинула Вікторія.

— Ти зверталася з цим до спеціаліста? — поцікавився Травка.

— Ти маєш на увазі психолога? Ну. Він сказав, що страх перед вампірами — це наслідок надто ранніх контактів із фільмами класу С чи D.

— А як він пояснив примус засвітити лампу?

— Страхом перед знищенням. Коли темно і я себе не бачу, то починаю боятися, що зникну.

— А він сказав, звідки це в тебе взялося? — запитала я.

— Він має кілька теорій. Найбільше мені подобається те, що мій страх є реакцією на зміни. Бо перед тим я мешкала в провінції, оточена любов’ю й увагою родини. У нашому містечку всі були між собою знайомі і знали одне про одного все. Коли людина проходила головною вулицею, то зустрічала мінімум п’ятнадцять знайомих і вислуховувала зо тридцять чуток. А тут раптом переїзд до великого чужого міста.

— Цікаво, що було б, якби ти переїхала до Мехіко-Сіті, — припустив Травка.

— Я волію про це не знати. В кожному разі зміна оточення була величезним стресом: я раптом відчула себе анонімною. Як зернятко серед байдужого океану інших зерняток. А я звикла до уважних поглядів. Я потребую їх, бо інакше зразу відчуваю порожнечу і впадаю в паніку.

— Чому?

— Починаю думати, що якщо ніхто на мене не дивиться, то мене, напевно, немає. І виникає страх. Звідси моя зміна образу на такий, що притягає погляди. Принаймні так вважає психолог.