Марія, знуджена богемною атмосферою, вирішила на якийсь час змінити оточення. Оглянула кілька вітрин із артистичною біжутерією, а потім цілком несподівано для себе спустилася вниз до пабу, куди її надило дивне передчуття та ароматна смуга найновіших парфумів від Х’юго Босса. Усілася скраєчку, дещо приголомшена кількістю присутніх, зокрема досконалих копій Брітні Спірс. Сиділа так самотою, цмулячи гаряче пиво із сиропом (гидота, але позбавляє несміливості), коли зненацька хтось до неї підійшов. Він. Єдиний. Неповторний. Половинка. Гуру.

— Дівчино, ти маєш такий жар в очах, що я мушу біля тебе присісти, — поінформував він, присуваючи собі крісло. — Як тебе звуть і чого ти так гарячково шукаєш?

— Марія, — ледве видушила вона із себе. Мала надію, що він не чув, як калатається її серце. Воно стугоніло на весь паб. — А шукаю я…

— …глибини, правди й чогось такого, що наповнить твоє життя сенсом, — закінчив він за неї. — Це все можна прочитати на твоєму обличчі, — провів він пальцем по її шиї. — А я можу тобі це дати, Маріє. Ти тільки мусиш слухатися моїх вказівок.

— Так, — шепнула Марія. Вона належала йому тілом, душею й артистичною біжутерією з міді. Як вона могла прожити без нього стільки років? Ходити по світі? Дихати?

— Передусім… — гуру пошкрябав себе по чолі, шукаючи в закапелках нейронів відповідних підказок, — ти мусиш повернутися до природної наївності. Я не терплю рафінованих, переобтяжених інтелектом ідіоток. Ти мусиш бути наївна й порожня. Порожня, як цинкове начиння, яке я наповню справжнім знанням.

«Наповни, наповни, прошу!» — подумки благала Марія.

— Бездумна. Ніякої логіки. Мусиш послуговуватися звірячим інстинктом. Цілковито мені довіряти. Тільки тоді я вивільню твій потенціал. Віддайся прихованим емоціям, пробуди в собі внутрішню дитину. Дитина обожнює кіч, цирк, парк атракціонів. Ти маєш відгукуватися на кожен мій поклик. На клацання пальцями. Ось так, — продемонстрував він.

— Так, — повторила Марія, примружуючи очі. Уздріла вирування кольорових спіралей, дощ золотих іскор, почула музику циркового оркестру. Вона була щаслива. — Як я можу тебе називати?

— Гуру. Просто гуру.

— Кажу вам, це надзвичайний чоловік. Він міг би мешкати в палаці. А обрав скромну кімнату в «Ікеї».

— Де? — запитали ми хором. Я з коридора, де наставляла обігрівач на максимум, а Вікторія з Мількою з-під ковдри й двох пледів, позичених у Травки.

— В «Ікеї». Це подарунок від директора фірми.

— За що? — здивувалася Вікі.

— За допомогу в пошуках сенсу життя. Чувак стояв на краю прірви, збирався повіситись у відділі іграшок. На щастя, зустрів гуру. Побалакали собі дві години за пивом. А потім той шеф раптом відчув, що хоче жити. І, по вуха щасливий, питає, як він міг би йому відплатити. Гуру попросив тільки про кімнату.

— На власність?

— Та ти що. Така людина, як він, зневажає власність. Він просто там живе. Приходить поночі, вибирає одне з ліжок і засинає. А вранці зникає, доки з’являться перші покупці.

— Феєричне життя, — іронічно ствердила Мілька.

— Гуру не терпить стабільності, не хоче прив’язуватися до речей.

— На жаль, я побоююся, що до людей також.

— Чому — на жаль? Я не маю синдрому жінки-магніту. Не люблю, коли чоловік приклеєний до мене.

— То чого ж ти хочеш від гуру?

— Нічого. Я хочу подарувати йому справжнє щастя.

— Це інтригує, — всміхнулася Мілька. — Справжнє щастя на канапі «Fresvik» за якихось там штуку триста злотих.

Як і щороку, ми провели їх разом із бабусею, амбітним татовим братом, його вишуканою покірливою дружиною, а також геніальним восьмирічним сином. Усе почалося цілком звичайно.

Дядько, як і завжди, заявив, що я не виросла. Тітка запитала, чи я вже маю нареченого. Юний геній буркнув «привіт», а потім сидів нерухомо, втупившись у власні коліна. Зате бабуся, як завжди, переймалася тим, що я знову схудла на десять кілограмів.

— Ви повинні сходити з Вишенькою до лікаря, — порадила вона татові. — Тепер дівчатка весь час хворіють. Я бачила в телевізії. Вони нічого не їдять і потім умирають. Це така страшна хвороба, аморокс. А на одному з каналів їх безперервно показують, аби застерегти людей. Дефілюють по червоному килимку такі скелети в лахмітті, ноги в них підгинаються, ніби погано прикручені, а вражені глядачі на це дивляться.

— Добре, мамо, ми сходимо, — пообіцяв тато, нетерпляче ламаючи проскурку в долонях. — То всього найліпшого. Здоров’я.