— Але ти міг би сказати це делікатніше!

— Я постараюся попрацювати над формою, — пообіцяв Ірек. — Як тільки переінсталюю комп’ютер. А тепер скажи мені, які ж це докази?

— Я не вмію забивати цвяхи, полоти огірки й варити повидла, — одним духом продекламувала Малина. — І що б ти робив на моєму місці?

— Я тобі вже казав, мамі теж. Ти повинна знайти собі принца. Тоді до твоїх послуг буде штат відповідно вишколеної служби — і жодних проблем.

— Дуже дякую! — гаркнула Малина. — Я тут переживаю такі тортури, а ти легковажиш, пропонуєш нереальні розв’язки.

— Послухай, — спокійним тоном озвавсь Ірек, — якби ти мала стабільну психіку, я міг би порадити тобі плюнути на дурнуваті мамині причепки. Але при твоїй емоційній конституції можу тільки потішити тебе пошуками принца. І то принца зі сталевими нервами.

— Але я й справді переживаю, Іреку, — захлипала Малина. — А до всього поганого мені скоро виповниться тридцять років. Я почуваюся, начеб сиділа на величезній бомбі з годинниковим механізмом. Навіть крізь сон чую невблаганне цокання.

— Колись я тобі казав, що так буде, — нагадав їй Ірек. — А чого саме ти боїшся?

— Що стану невидимою. Подивися музичні програми. Там немає виконавців після тридцятки. Усі молоді й пружні, як добре надмухані м’ячі.

— Ти забагато дивишся MTV, — визначив Ірек. — Перемкни на канал із класичною музикою. Або постав собі диск «Buena Vista Social Club». Коли я його слухаю, то завжди шкодую, що я не запліснявілий кубинський стариган.

— Так каже молодь, яка ще не знає, що означає проминання, — зітхнула Малина. — Поговоримо, коли тобі стукне тридцятка.

— Я до твоїх послуг. А тим часом, дорога моя сестро-істеричко, постарайся розслабитися, найкраще за допомогою Богусевого рецепта. А як не подіє, то прийдеш до мене, і ми разом подумаємо, що робити далі. Згода?

— Згода, дякую.

Це не прозвучало переконливо. Вона попрощалася й поклала слухавку.

— Вона жахливо переживає плин часу, — зауважила я.

— Бо останнім часом має забагато вільного й заповнює його, як уміє. А її переймання є тим, що вона вміє найкраще, сама бачиш…

— Бачу. Лантух негараздів.

— А в запалі то навіть два чи й три.

— Із цим якось можна боротися?

— Ми намагаємося. Я нагадую їй про бездомних дітей Бразилії, бабуся звістовує оптимістичну ворожбу, Богусь виписує чергові чарівні пастилки, хлопець запевняє у вічному коханні, а Евка, її подруга, просто слухає й гладить по голові.

— Але чи бореться з тим Малина?

— А, Малина, — відказав Ірек. — А навіщо? Якщо вона має біля себе таких спеціалістів?

2.02. Такий день трапляється не часто. Рідше, ніж раз на тисячу років. І дякувати Богові. Бо сьогодні я втратила захисну парасолю, виткану вправними пальцями моїх турботливих батьків.

А було все так. Саме сьогодні я вирішила, що скажу татові про своє рішення тримісячної давності. З’ясую повністю ситуацію, а водночас наповню своє горня інтенсивними спогадами. Нехай це будуть і неприємні спогади, але я хочу врешті скинути цей тягар із плечей, а не чекати весь час відповідного моменту. Я щойно повернулася з усного іспиту з основ плетіння небувальщин. Дорогою взяла напрокат навчальний фільм, який мав допомогти створити в тата відповідний настрій. Фільм мені порадив Ірек. Учора, після розмови з Малиною, під час інсталяції нової гри.

— Спробуй «Інститут Бенджамента». Він повинен пасувати до таких розмов.

— А про що він?

— Про те, як чувак потрапляє до таємничої школи, в якій навчають безсенсовним учинкам. Без кінця повторюють безглузді рухи й фрази. Страшний фільм. — Ірек здригнувся, скидаючи на стіл кілька ручок.

Опис Ірека справив на мене враження, тому я відразу після іспиту побігла до прокатного пункту, взяла фільм і чимдуж до хати. Коли прийшла додому, нікого ще не було. Поволі приготувалася до наповнювання горняти. Хильнула дві ложки «Ново-Паситу» (згідно з інструкцією на етикетці), вставила касету до «відика» і всілася проти комп’ютера в татовій бібліотеці. З нудьги почала читати черговий розділ його нової книжки про виховні проблеми. Розділ починався так:

„Кажу тобі, кажу, а з тебе як з гуски вода“, „Ти ніколи мене не слухаєш!“ „Легше спілкуватися зі стінкою!“ — зізнайся щиро, як часто ти чуєш такі слова? Якщо рідко, то можеш тільки себе привітати. Бо ти володієш даром слухати, який трапляється рідко. На жаль, хоч він і трапляється рідко, але не цінується людьми. Більшість із нас воліє гарно говорити, аніж слухати. А втім, ми забуваємо, що плинне мовлення — це великою мірою заслуга слухача. Коли слухача немає, талант промовця сходить на пси. Терплячого вислуховування протилежної сторони часто досить, аби запобігти багатьом непотрібним суперечкам і конфліктам. Психотерапевти часом жартують, що втратили б роботу, якби люди захотіли уважно послухати те, що їм хочуть розповісти інші. Наразі безробіття їм не загрожує. Замість розмови ми воліємо вести паралельні монологи. А така поведінка не сприяє порозумінню. На щастя, це можна змінити, працюючи над розвитком ознак доброго слухача.

Однією з найістотніших рис управного слухання є мотивація, себто вміння побачити цінність у тому, що хоче нам розповісти інша людина. Якщо ми визначимо, що наш співрозмовник нудьгує, слухання дасться нам із величезними труднощами. Пробудити мотивацію не легко, а надто для людей із низьким гуманітарним коефіцієнтом, себто таких, хто добачає в іншій людині насамперед її суспільну роль. Тому з їхніх уст часто падають твердження на кшталт: „Прибиральниця мусить прибирати, а не балакати“, „Що може знати про життя якийсь там ліцеїст?“ Інакше поводиться людина з високим гуманітарним коефіцієнтом. Для неї кожен може стати цікавим співрозмовником, незважаючи на вік, освіту чи матеріальний стан. Вона потямить знайти спільну мову і вийти поза банальні: „Доброго дня!“, „Скільки це коштує?“, „Чим я можу допомогти?“ Людина з високим ГК керується переконанням, що кожна людська істота може чогось нас навчити і кожна безумовно варта поваги. Якщо ми хочемо опанувати мистецтво слухати, варто засвоїти подібні погляди.