— Бо він проводив там якийсь тренінг для швейцарських менеджерів, — додала Вікторія.

— Марія божеволіла від розпачу. «Певно, він не хоче мене засмучувати. Може, він навіть умирає, віддалік мене». Минув тиждень. Заходимо ми з Іреком до «Алхімії», а там сидить гуру, живий і здоровий, звичайно, як на свої двісті років. Курить, п’є і знімає чергову дівку. Марії з нами не було…

— І шкода, бо потім вона не захотіла нам повірити. А коли врешті сказала йому, що ми його бачили, він відбрехався, козел нещасний. І ще наговорив, що ми це навмисно, бо заздримо її щастю. То ми вже перестали втручатися.

— Треба було сказати, щоб вона попросила його показати паспорт. Вона побачила б, чи він і справді був у тих Альпах.

— Ми їй казали. Марія навіть його запитала, але він тільки посміявся: «Дівчино, це ж секретний тренінґ. Я маю паспорт для осіб, які виконують спеціальні завдання. І не можу нікому його показувати». І все.

— Який таємничий.

— А скільки він стягнув із неї бабок. На пиво, цигарки, коктейлі.

— Її батьки не дивуються, що вона стільки тринькає? — запитала я.

— Та де там, — сказала Вікторія. — Вони дають їй кишенькові гроші завбільшки зо дві зарплати моєї мами, і нехай робить із ними все, що заманеться. Колись вона цвиндрила все на мідну біжутерію, тепер на Стефана.

— Оце так влетіла. Гуру знайшов курку, що несе золоті яйця. Він її не відпустить, хіба ми щось вигадаємо.

— Почекаємо до цього відкривання каналів третього лютого. Тоді має настати вивільнення потенціалу. Може, тоді вона сама прозріє. А як ні, то перейдемо до масованих дій і самі її врятуємо.

— Я аж стільки не чекав би, — сказав Травка. — Бо тоді, може, вже не буде чого рятувати. Не знати, скільки в неї залишилося тих… нейронів.

— Ми всі тебе розуміємо, старий, — поплескав його по плечі Ірек. — Не кожен хотів би зустрічатися з гумовою лялькою без мозку. Але тепер до неї нічого не доходить, тому ти мусиш почекати.

Якийсь час ми мовчали, розмірковуючи над важкою Травчиною долею. Але зрештою, Новий рік — це Новий рік. Треба виконати норму…

2.01. Старші на рік, ми прибираємо після новорічної забави, складаючи докупи клапті спогадів.

— Для цього, власне, існують друзі, — озвалася Мілька. — Щоб мати з ким обговорити спільні пережиття з минулого і з’ясувати, що саме відбувалося.

— А як було? — запитала Марія, одягаючи сапфірну піжаму з написом: «Не бійся дотягнутися до зірок».

— Гучно, — відказала Мілька, згрібаючи до пакета пластикові пляшки. — Крім того, Травку напав алкогольний смурняк, і він весь час патякав про якісь пазурі міфомана.

— А Ірек нарешті виліз із-під столу?

— Так, і випадково смикнув за шнур, скинувши собі на голову клавіатуру й два словники. До обіду він перебував у лікарні швидкої допомоги, а після обіду пересвідчувався, чи не зсунулася у нього пов’язка з чола.

— Ну і дуже придався салат Мільчиного тата, — додала Вікторія. — Декому вже о п’ятій ранку, — вона кинула на мене не позбавлений співчуття погляд.

— Я ніколи не пила тепле вино… — пояснила я, дуже знічена.

— Дай спокій, Вишне, адже ми всі скористалися з салату. Травка так навіть двічі.

— Треба визнати, що він виконав своє завдання, — похвалила я.

— Дякую, я перекажу це татові, — зраділа Мілька.

— А ти як погуляла? — запитала Вікторія.

— Сама не знаю, чекаю на думку гуру.

— Ну ти й незлецьки нарізалася.

— Не в тому річ. Просто я не знаю, як потрактувати цю ніч. Бо, з одного боку, я була з гуру, але, може, моя радість надто власницька, надто егоїстична. Понад те, ми хотіли побачити забаву на Ринку…

— І що?

— Не вийшло. За п’ятнадцять дванадцята гуру викликав таксівку. Вона приїхала, ми сіли. Гуру сказав адресу, а що забагато випив, то помилився. Тож ми проїхали п’ятдесят метрів від «Алхімії». Я заплатила, ми висіли, і, коли таксист від’їхав, я зорієнтувалася, що ми під «Сінґером».

— Ну і що?

— Вже не було шансів вчасно добратися до Ринку. Ну то ми зайшли до «Сінґера», бо чого ж було стовбичити на морозі. Гуру одразу зустрів знайомих із мандрівки до Гімалаїв, тож ми підсіли до них, і я навіть не знаю, коли вибило дванадцяту. Оговталася по другій.

— А гуру, напевно, валяється під столом і досі, — розмріялася Мілька.

— Так багато він не випив, — осадила її Марія. — Часом він і справді мусить понизити рівень енергії, бо інакше його розірве на атоми, але й не п’є стільки, щоб валятися два дні.