А насамкінець чхнула, рясно зрошуючи чоло й обличчя скульптури.

— Тому я ніколи не торкаюся фігури, — таємничим шепотом повідомила мені Мілька. — Хоч часом мені кортить поцілувати її в самі уста.

— Мабуть, ти і справді любиш притягати погляди.

— Наразі я ще не зважилась. Але в моїй голові кружляють такі думки. Психолог застерігав, що це може бути початком неврозу нав’язливого стану. Добре, моя черга. — Мілька наблизилася до хреста.

За кілька хвилин ми сиділи на одній із задніх лавок.

— Хочеш іще побути? Помолитися? — допитувалася Мілька. — Спробувати добутися до духівника?

— Ні, я сповідалася ще у вівторок.

— А я, як завжди, запізнилася. Що ж поробиш, — махнула вона рукою. — Піду після свят, принаймні не чекатиму сім годин.

— Я чекала п’ять.

— Щаслива. Добре, повертаймося.

Зненацька вона вхопила мене за рукав:

— Ти диви, Філіпп. Ну, той хлопчина з потяга. Що домовився з кондуктором. Вишне, як я виглядаю?

— Як завжди, — знизала я плечима. — Тільки що заколола волосся.

— А на обличчі?

— Ну а як ти можеш виглядати? Адже я не можу сказати, що в тебе розмастилася помада.

— Але загалом! — утратила терпець Мілена.

— Загалом усе о’кей. Адже ти бачила гримасу ксьондза.

— Він просто не є естетом. Інша річ — отець Адам. — Вона нервово розглянулась. — Чи я повинна до нього підійти?

— Звичайно, якщо він тобі подобається… Він саме стоїть у черзі на сповідь. Якщо поквапишся, то станеш одразу за ним.

— Ти дійдеш додому сама?

Я кивнула.

— То візьми мій кошик, добре?

Я взяла кошики в обидві руки і смиренно подріботіла додому. Тривалий час кружляла довкола будинку, якомога довше відтягаючи зустріч із Мільчиними батьками. Недолугі розмови. Ніякову тишу.

— Вишенько?! Чого ти там сидиш сама на тій лавці?! Ходи нагору! — крикнула Мільчина мама, вихилившись через вікно до пояса.

Я пішла.

— А де Міленка? — запитала вона, відчиняючи хиткі двері.

— Вона хоче висповідатися, — відказала я, ставлячи кошики на піддзеркальник.

— Тільки не тут! — гукнула вона мені просто до вуха. — Це ж бутафорія, склепана Рисеком! Я вже не можу дочекатися, коли вона розвалиться.

— Вже скоро. Задня ніжка ледве тримається, — втішив її автор конструкції, обкладений чотирилапими від ніг аж до буйної чуприни. — Ну, прошу дуже. Мілька на сповіді. Здається, вона вперше встигне до обливаного понеділка.

— Може і не встигнути. Вона шістдесята в черзі.

— Котра?! Таж я мушу щось занести їй до костелу! Бо вона помре там з голоду!

— Не треба. Вона взяла собі з кошика булку й кусень хрону.

— Хрону? — верескнула мама, аж мені забриніло у вухах. — Та дівчина анітрохи про себе не дбає! Вона заробить виразку, якщо ще досі її не має!

— Але Мілька просила, щоб їй нічого не заносили, — сказала я. — Якщо вона зголодніє, то вийде з черги. Так вона сказала.

— Ти чула, Ядвіго? Вона прийде. Краще заопікуємося Вишнею, бо вона почне шкодувати, що до нас приїхала.

— Справді! То, може… — на хвилю замислилася мама. — Може, я покажу тобі Міленину кімнату?!

— А та вчорашня?

— Ви спали у спальні! — пояснила вона. — А ми у великій кімнаті! Коли приїжджає Мілена, ми завжди переселяємося, бо в неї немає ліжка! Воно не вміщається на чотирьох квадратних метрах!

— Ага, — встигла сказати я, бо мама почала презентацію Мільчиної кімнати.

— Оце саме і є її кімната, а заразом доказ того, що в Рисека руки ростуть не з того місця!

— Ну, — погодився Мільчин тато, анітрохи не зачеплений критичним підходом до його персони. — Золотою ручкою я не є.

— М’яко кажучи! — підсумувала мама. — Дивися, Вишне, на ті панелі!

Я подивилася. Півметровий відрізок нерівно покритих лаком дощок.

— Цікаво, навіщо комусь потрібні сорок п’ять сантиметрів панелей?! — розмірковувала мама, певно, не вперше у своєму житті.

— Як то навіщо? Для краси, ясна річ.

— Ну так, я забула! — усміхнулася мама й повернулася до презентації. — А тепер подивися на той столик!

Столик як столик. Таких повно в старих школах, бібліотеках і конторах. А на столику — високий бронзовий дзбан, на дзбані прямокутний шматок скла, який править за підставку під акваріум.