— Ау! — завив малий, копаючи двері ще з більшою запеклістю.

— Припини, бо зараз побачиш! — Чоловік шарпнув хлопчика так, що мало не подер йому светрик.

— Ау-у-у-у!!! Що я побачу? — Малий знову копнув двері і знову дістав стусана.

— Звідки в тобі стільки агресії, га?

— Може, від тата? — озвалася Мілена (вона саме повернулася з ресторану) і, поки чоловік устиг відгиркнутися, показала йому табличку. — Тут не курять.

— Ну то й що? — гаркнув молодик, видмухуючи хмару диму.

— Ну, якщо це все, що ви можете відповісти, то шкода, ми сподівалися на глибшу дискусію, — відгукнувся наш рятівник.

— Ну то й що? — знову гаркнув куряга, гасячи недопалок об шибу.

— Облиш це, Філіппе, — сказала Мілена. — Ти не для того сім років займався кунґ-фу, щоб дозволити спровокувати себе дилетантові.

Молодик недовірливо до нас приглядався.

— О, вже під’їжджаємо, — гукнула я. — Треба витягати торби.

Ми зникли в купе, поки молодик дійшов рішення про вірогідну контратаку. Філіпп, наш ангел-хоронитель і спеціаліст з оборудок із кондукторами, стягнув багаж із полиці.

— Цікаво, чи вони вже чекають? — розмірковувала Мілена. — Сподіваюся, що так. Вони завжди мене зустрічали.

— У крайньому разі я відпроваджу вас до самих дверей і навіть на крок далі, — запропонував Філіпп.

— Нас напевно зустрінуть, — Мілька визирнула крізь вікно в коридорі. — О, під’їжджаємо. Я вже бачу Барі! — заволала вона. — І Кайтека, і Азу! І тата!!!

Нам поталанило відчинити двері акурат, коли потяг зупинився. Мілька вискочила, я подала їй рюкзак. Потім вийшла сама, тягнучи за собою торбу.

Ми спинилися, шукаючи серед юрби наш привітальний комітет. Раптом Мілена жбурнула рюкзак просто на мою багатостраждальну ногу й понеслася, маневруючи серед груп зустрічаючих. За кількасот метрів од неї я побачила кремезного кудлатого чоловіка, а поряд із ним трьох псів: вівчарку і двох «бриськів», із тих, що в переляці істерично дзявкотять, а варто тобі відвернутися, хапають зубами за щиколотку. Раптом уся четвірка помітила Мілену і стрімголов кинулася назустріч. Вони зіштовхнулися на півдорозі і стали вітатись, як в італійських документальних фільмах про родинні зв’язки в мафії. Нарешті Мілена відклеїлася від батька й тицьнула пальцем у мене. Я всміхнулася, ховаючи страх у задню кишеню джинсів. «Ти мусиш бути мужньою, Вишне. Не припиняй усміхатися. Тримайся, тримайся. Все буде гаразд».

— Привіт, жертво інтелектуальної тиранії, — Мільчин батько потрусив мою руку, широко всміхаючись, наче достеменний мафіозо. — Я Рисек, Меччин батько.

— Тату, облиш ту Мечку, бо я почуваю себе коровою, — попросила його Мілька.

— Добре, Мечко, більше не буду. А це наші хлопці: Барі, Кайтек і Аза.

— Мама вперлася, щоб назвати його саме так, — пояснила Мілька. — Сказала, що якщо в Кундери сучку можуть звати Кареніним, то наш песик гарненько буде відкликатися на Азу.

— А як мама в чомусь упреться, то нема на те ради, правда, Мечко? — Рисек усміхнувся ще ширше. — Збираймося, бо Ядзя вже, певно, від хвилювання обгризає нігті на ногах.

Ми рушили в бік паркінґу, де стояв добряче спрацьований «вартбурґ». Я всілася позаду, підпираючи головою край відірваної обшивки стелі. Мілька хляпнулася поряд. Барі заскочив на переднє сидіння, а бриськи влаштувалися на наших колінах. Один хухав в обличчя Мільці, інший — мені.

— А що вдома? — допитувалася Мілька.

— Нічого. День збігає за днем. Так звана стабілізація, яку дехто називає нудьгою, — відказав Мільчин тато, змагаючись з блокуванням керма. — А, був один випадок.

— З тіткою Ганькою? — здогадалася Мілька.

— Як завжди.

— Що цього разу?

— Те саме. Чергове любовне розчарування. Ганька вибралася в подорож до Ченстохови, щоб підзарядити батареї і знайти відповідь на питання, що вона повинна зробити зі своїм життям.

— А паломництво до Лурду їй не допомогло?

— На півроку допомогло. Але потім Ганька втратила мотивацію. Ну і знову стала кружляти по колу й нарікати, що й сама не знає, чого хоче. Тоді Ядзька й порадила їй ту Ченстохову.

— І що?

— Поїхала. Звичайним рейсовим автобусом, не з прочанами. На середині дороги до автобуса зайшов якийсь кадр. Увесь у білому, волосся зачесане назад. Чоловічий екземпляр у пізньопродуктивному віці, тобто створений саме для неї. На додачу без обручки на пальці.

— Може, він носить її десь-інде? — озвалася Мілька.

— Тобто де? — пожвавився тато.

— Наприклад, у кишені піджака, а ти що подумав? Ой, Рисеку, Рисеку. Краще розкажи про тітку Ганьку.

— Зараз-зараз, тільки заведу двигун. Це вимагає зосередження, а я не вмію розпорошувати увагу. Ну їдь же, паршивцю… Є! Їдемо… Тож кадр без обручки сів, купив квиток до якогось містечка під Ченстоховою і голосно звернувся до водія: «Чи могли б ви зупинитися біля такої великої білої вілли зразу при дорозі?» Всі бабасики миттю пожвавилися. Бо мало того, що кадр симпатичний і вільний, так іще й має білу віллу.