Шрифт:
– Що тобі треба?
– Ти пропливла морем,
Може з дна океану привезла раба?
– Ні він мені не потрібний,
А час такий дрібний.
– Я в тому не винний,
Хоча…. Пробач.
Ось браслет із срібла,
Бо Віка не така чуйна як ти.
Лише на лиці мила,
З нею не зможу жити.
І ті хетоїти4,
В яких колись пропонував жити –
Мені не потрібні.
Бо я можу з тобою мріяти.
– І у що ж ти віриш,
І про, що ж ти мрієш?
– А як гадаєш?
– Не знаю, це не розгадаєш!
– Мрію піти до ставку з тобою, Піти за журбою.
Завітати до раю,
І де поховані друзі гаю.
– А Віка, що з нею?
– Сум і сльози на очах,
І вже хоче на деревах інею.
Вона в хвороби чарах.
– А чому чари не застосує,
Щоб зняти погань?
– Вона себе ледве втримує,
Яке тільки пиво не пила, і «Рогань».
Але не діє заспокійливе,
Навіть як в сон попливе.
Легше не стане,
Хай від горя відтане.
– Все ж було добре, я в це не вірю, То може я марю.
Краще закурю,
Бо думати важко.
Піду до Віки,
Над ліжком зігнуся:
– Я з тобою навіки,
Хай тобі наснюся.
– Ні стій, я не сплю,
Я лише сльози ллю.
І думки малюю,
Краще помрію.
– А що сталось,
Чому ти захворіла?
– Бо Арем мене кинув,
Але ти ж цього хотіла.
Він любов до тебе повернув,
І тепер мені тяжко.
А тобі без Арема як було?
– Я пила собі « Толожко»,
Таке заспокійливе з трав.
– А чи допомагало хіба?
Якби ти була край неба,
Духом, що живе в хетоїтах4,
Сто п’ятдесяти поверхових.
То знала б як життя не мати,
Коли ще й Сатана хоче відібрати: Останню краплю сліз,
Останню краплю крові.
– Щоб не бачити в небі віз,
І малу ведмедицю.
– Так, напевно ти права,
Бо на деревах не трава.
І вже навіть не листя,
А сніг з пелостора3 юсіття7.
– Ні тут магії нема,
То може прочитати юфан8,
Чи другу повість юянема9.
– Ні, я вже не магії клан,
Досить звати мене «відьма».
Бо не люблю це слово тьма.
– Ой, від твого авто рама,
Відвалилась до чортів.
– Віку розлютила,
У Віки червоні очі.
Вона забушувала,
Бушувала до темної ночі.
А потім знесилилася,
І Бог її на небо забрав.
Вона гадала, що їй сниться,
Бо Бог в пекло не відправив.
А Віка стала захисницею,
Доброго народу сестрицею.
І впала з небес гирею,
Щоб попрощатися.
А мені не сумно,
Бо я хотіла, щоб вона зникла.
Мені не дурно,
Бо я так звикла.
Тепер все добре,
Так казки усі кінчаються.
Перечитала казок море,
А про погане щось не читається.
А час летить швидко,
Я не встигаю за ним.
Та й думати вже бридко,
Бо думок нема.
9
Це кінець і я щаслива,
Бо у мене з Аремом весілля.
Хоч дуже я примхлива,
Та це свято по душі.
– Ареме, а ти мене любиш,
Чи лише надії губиш?
І все рани серця рубиш?
– Так скажу тобі з добра,
Іра, ми з весіллям поспішили.
І ти не віруюча тепер.
Краще кинемо все, пішли…
– Арем розвернувся і пішов тепер.
– Стій, я просто запитала,
Про крихкість твого серця не знала.
А лише думала,
Лише гадала.
І весілля загуло,
Все не як у казці.
А, що далі було,
За маскараду масці.
Юфан8, юсіття7, юянема9,
Відкину їх у бік,
Для мене їх нема.
І закрию книгу пелостора3,
Бо магії мені не треба.
Бо магія край неба,
В якого є я раба.
І молитву не прочитаю,
Молитву демону не прочитаю.
Лише помрію і Богу помолюся.
Знову помрію,
І Матері Божій уклонюся.
– Дякую тобі Маріє,
За Арема красеня.
Про, що він зараз мріє,