— Який змінює колір залежно від температури, — кивнув головою тато.

Кожному хотілося потримати метелика в руках. Коли його притискали до долоні, він ставав блакитним та зеленим, і лише у руці Сесілії — фіолетовим.

— Гарячковий метелик, — придумав Лассе. Та всі вдали, ніби не почули його слів.

Наступний пакунок був для братика. Тітка Інґрід та дядько Ейнар подарували йому пару лиж-бігунців.

— Я б віддала перевагу справжнім лижам, — сказала Сесілія. — Саме справжніх я й хочу.

Пакунки переходили з рук у руки. Що менше ставало подарунків під ялинкою, то більше їх назбирувалося на столі та кріслах. Тато позбирав увесь обгортковий папір і запхав його у поліетиленовий мішок.

А тоді дідусь вийшов із вітальні. Дорослі пили каву, Лассе потягував лимонад. Сесілія ковтнула ліки.

Коли дідусь повернувся, у руках він мав щось довге і важке, загорнуте у синій із золотими зірочками папір.

Сесілія аж підвелася на канапі:

— Лижі!

— Для лижної валькірії від дідуся та бабусі, — прочитав дідусь.

— Лижної валькірії?

— Або лижної богині, — пояснила бабуся. — Це ж ти, хіба не знаєш?

Сесілія розірвала папір. Лижі були яскраво-червоного кольору.

— Яка розкіш! Як би мені хотілося їх відразу ж випробувати.

— Будемо сподіватися, скоро ти станеш на ноги.

З цієї миті лижі лежали на канапі поруч з Сесілією, доки розподілялися інші дарунки. Останній пакунок був такий великий, що його внесли знадвору, і він теж призначався для Сесілії. Вона здалеку вгадала, що в середині.

— Санки! Неймовірно!..

Мама нахилилася над донею і погладила по щічці.

— Хіба могли б зважитися подарувати тобі щось інше?

Дівчинка стенула плечима:

— Ви не зважилися подарувати мені ковзани.

— О, цього шансу ми також не проґавили.

Стіл було накрито для довгого кавування. Сесілія задоволено оглядала розмаїття на скатертині: тістечка у кошику, фрукти, марципани, домашні цукерки та горішки. Саме так усе й мало бути. Справжнє Різдво. Саме вона з’їла тільки шматочок різдвяного пирога, а ще попросила для себе підсмажену скибку булки з медом.

Дідусь розповідав про Різдвяні свята у старі часи. Кожнісіньке Різдво ось уже понад шістдесят років він святкував у цій вітальні. Одного року він також був прикутий хворобою до ліжка.

Коли навколо ялинки завели хоровод, у Сесілії почали склепатися очі. Вона попросила, щоб її віднесли нагору. Спершу мама й Лассе кинулися звільняти її від подарунків, але Сесілія наполягала, щоб віднесли до її кімнати. Урешті-решт тато відніс-таки її у ліжко, переконавши, що й завтра ще буде гарний різдвяний день.

Так Сесілія заснула під звуки співів та музики, які бульбашками піднімалися з нижнього поверху до неї. Це бабуся грала на піаніно.

Вона збудилася раптово. Була, мабуть, ніч, бо у будинку панувала тиша. Сесілія розплющила очі і засвітила лампу над ліжком.

І тут вона почула голос:

— Як тобі спалося?

Хто це? На стільці біля ліжка нікого не було. І в кімнаті ані душі.

Сесілія підвелася, озирнулася і аж здригнулася: па підвіконні сиділа якась істота. Тільки маленька дитина могла б поміститися там, але це був не Лассе. Хто ж тоді?

— Не бійся, — сказав чужак. І голос його був чистий та прозорий.

Він — або вона — був босоногий і одягнений у білу льолю. На тлі яскраво освітленої сосни надворі Сесілія ледве могла розрізнити обриси його личка.

Вона потерла очі руками, але з’ява у білих шатах не зникала.

Хто це — хлопчик чи дівчинка? Сесілії важко було визначити, бо істота зовсім не мала волосся на голові. Вона вирішила, що, мабуть, хлопчик, хоча могло бути й навпаки.

— Чи ти можеш урешті відповісти, як тобі спалося? — повторив таємничий гість.

— Можу… Але хто ти?

— Аріель.

Сесілія знову протерла очі.

— Аріель?

— Так, це я, Сесіліє.

Дівчинка похитала головою:

— Я й далі не знаю, хто ти такий.

— А ось ми майже все знаємо про вас. Це так, як у дзеркалі.

— Як у дзеркалі?

Аріель так далеко перехилився вперед, що здавалося ось-ось беркицьнеться і впаде на письмовий стіл.

— Ви бачите тільки самих себе. А того, що з іншого боку, бачити не можете.

Сесілію аж пересмикнуло. Коли вона була меншою, то часто стояла у лазничці перед дзеркалом і уявляла, як з його іншого боку існує свій окремішній світ. Часом її охоплював страх, що потойбічні мешканці можуть бачити її крізь скло і підглядати за нею, коли вона отак викаблучується перед своїм відображенням. Або й гірше: ану ж комусь з них заманеться вистрибнути із дзеркала і постати ось тут, у лазничці.