Всі ми погодилися, що герцог вигадав це дуже спритно: тепер ми могли вільно пересуватися і вдень. Протягом цієї ночі ми відпливемо досить далеко від того гармидеру, що неминуче зніметься в цьому маленькому місті після друкарської діяльності нашого герцога; а тоді можна й не ховатися, якщо ми того забажаємо.

Ми причаїлися й сиділи на одному місці аж до десятої години вечора, а тоді подалися геть, тримаючись якнайдалі від міста, і не засвічували сигнального ліхтаря, аж поки міські вогники щезли вдалині.

Коли Джім почав будити мене десь біля четвертої години ранку на вахту, він сказав:

– Геку, як ти гадаєш, чи нам ще здибаються дорогою королі?

– Ні, - відповів я .
– Навряд.

– Ге, - зрадів він, - то й добре. Один король, нехай і два - ще сяк-так, де вже наше не пропадало! Вистачить і цих! Наш король п'яний як чіп, та й герцог не кращий.

Виявляється, Джім просив герцога сказати що-небудь по-французькому, аби хоч почути, на що воно скидається, але той відмовив, запевняючи, що надто довго живе в нашій країні та ще й стільки лиха зазнав, що зовсім забув рідну мову.

Розділ XXI

Сонце вже зійшло, проте ми не причалювали до берега й плили все далі. Король з герцогом повставали, мляві й похмурі з похмілля, проте, пострибавши з плоту в річку та відсвіжившися, трохи отямились. Після сніданку король умостився на краєчку плоту, роззувся, закотив штани, встромив ноги у воду, щоб прохолодитися, запалив люльку та й почав товкти напам'ять свою роль з «Ромео і Джульєтти». Коли він нарешті вивчив її досить добре, вони з герцогом заходилися вправлятися разом. Герцог навчав короля, раз у раз зупиняючи його та загадуючи проказувати кожну репліку знову й знову; він примушував його зітхати, притискати руку до серця і через деякий час сказав, що виходить начебто непогано. «Тільки, - зауважив він, - не слід вам ревти, наче той віл, вигукуючи «Ро-мео!» - ви повинні вимовляти це слово тихо, тремтливо та лагідно, ось хоч би так: «Ро-о-мео!» Адже Джульєтта - тендітна, ніжна дівчинка і не може ревти, як той осел».

Після цього вони видобули два довжелезні мечі, що їх герцог вистругав з дубових дощок, і розпочали репетицію двобою; герцог сказав, що він буде Річард Третій; бачили б ви, як вони наскакували один на одного та тупцялися на плоті. Незабаром король спіткнувся й шубовснув у воду, тоді вони вирішили відпочити й заговорили про свої колишні пригоди на цій річці:

По обіді герцог сказав:

– Ну, Капете, ми з вами почастуємо публіку першокласною виставою! Та все-таки, думаю, треба до неї щось додати. Підготувати щось на «біс».

– Як то на «біса», Бріджуотере?

Герцог пояснив йому, а тоді й каже:

– Я втну на «біс» шотландський або матроський танок, а ви... що б його для вас придумати?.. О, вже є!.. Ви можете прочитати монолог Гамлета.

– Гамлета - що?

– Монолог Гамлета, хіба не чули? Це ж найславнозвісніша штука геть у всьому Шекспірі. Справжній шедевр! Глядачі умлівають від захвату. Шкода, що туї у книжці його немає - я захопив із собою тільки один том, - але, думаю, мені все ж пощастить поновити його в голові. От тільки пройдуся трохи по плоту та подивлюся, чи зможу витягти цей монолог із глибини своєї пам'яті...

І він почав походжати туди й сюди по плоту, грізно насуплюючи брови, - то зведе їх догори, то притисне долоню до чола, поточиться трохи назад і застогне, а потім зітхне і, врешті, пустить сльозу. Ох, і цікаво ж було дивитися! Нарешті він таки пригадав усі ті слова і зажадав, щоб ми слухали його. А тоді зупинився у величній позі - одну ногу виставив уперед, руки підніс угору, а голову трохи відхилив назад, уп'явшись очима в небо, а далі заволав щодуху, здригаючись усім тілом та скрегочучи зубами протягом цілого монологу він і скиглив, і руками розмахував, і лупив себе в груди, і таке витівав, що переважив своєю грою всіх акторів, яких я будь-коли бачив. Ось цей монолог. Я запам'ятав його досить легко, бо герцог дуже довго муштрував короля:

Чи бути, чи не буть?..

Притичина у тому,

Чи слід приймать каміння й стріли

Від долі клятої, допоки

Бірнамський гай на Дунсінан не рушить?

А чи повстать на море туги?

Загинув сон, що нам вривав всі болі...

Ось в чому клопіт!.. Швидше ми

Знесем земнее горе, ніж втечем за гробом...

Дункане! Чуєш! Підведись, прокинься!..

Чи може хто терпіти всі образи,

Тиранів гордощі й зневагу сильних

У строях тих жалобних, як належить,

Коли вночі враз розкриваються могили

Й мерці встають із них...

Таж звідти ще ніхто не повертався,

З тієї невідомої країни...

А через те хороброго рішучість

Зміняється таким непевним страхом,

Як мужність кицьки, що її зненацька

Враз облили холодною водою, -

І всі навислі хмари понад нами

Обернуться в ніщо!.. Хай так і буде!

Цсс . Тихо!.. Ось краса... Офеліє! О німфо!

Чому так широко ти роззявляєш

Свою розкішну мармурову пельку?..