– Як? На нашій лаві.

– Чиїй лаві?

– Таж нашій - твого дядька Гарві.

– На його? А нащо йому та лава?

– Щоб сидіти на ній. А ти як гадала?

– От тобі й на! А я думала, що його місце на амвоні. А хай йому біс, я зовсім забув, що він же проповідник!

Ех, знову дав маху! Ну, то я вдруге вдавився курячою кісткою, щоб знову розумом розкинути. А тоді відказую:

– Отакої! Та невже ж ти гадаєш, що в церкві у нас тільки один проповідник?

– Авжеж, а навіщо ж більше?

– Навіщо? А казати проповіді королю! Не бачив я такого дівчиська! Та їх має бути щонайменше сімнадцять.

– Сімнадцять! Хай бог милує! Я б нізащо в світі їх усіх не переслухала, хоч би мені й пообіцяли за те царство небесне. Так, мабуть, довелося б сидіти на лаві цілий тиждень.

– Та де там! Вони не всі відразу проповідують в один день, а по черзі.

– А що ж тим часом має робити решта?

– О, не так уже й багато. Відпочивають собі на лавах, ходять із тарілкою - збирають у парафіян гроші на церкву, та мало там що! А часом і нічого не роблять.

– Ну, добре, а нащо ж їх така сила?

– Як нащо? А для годиться. Ти що, вже й цього не годна втямити?

– А нащо мені ті дурниці потрібні? І знати нічого не хочу! А як в Англії поводяться із слугами? Краще, ніж ми з неграми?

– Прирівняла! Слугу там взагалі за ніщо мають. Поводяться гірше, ніж з собакою.

– А дають їм спочинок на свята, як ми, приміром, на різдво та Новий рік, та ще от Четвертого липня?

– Ого, тільки цього ще бракувало! Зразу видно, що ти ніколи не була в Англії. Слуги, Заяча Гу... слуги, Джоанно, цілісінький рік спини не розгинають. Які там свята! Їх нікуди не пускають: ні до цирку, ні до театру, ані на негритянські грища подивитися, - нікуди!

– Навіть до церкви?

– Навіть до церкви.

– Але ж ти завжди ходиш до церкви.

Ет, знову вклепався! Я й забув, що служу в того старого бовдура. Отож я почав їй ретельно пояснювати, що між лакеєм та звичайним слугою є велика різниця; лакей - хоче він того чи не хоче - повинен ходити до церкви й сидіти на лаві разом із хазяями, того вимагає закон. Але цього разу незграбно в мене те вийшло - мої пояснення її не вдовольнили. Бачу: не вірить вона мені.

– Ану, - каже, - заприсягнися, що ти не набалакав мені зараз сім мішків гречаної вовни.

– А хай мені очі повилазять, коли я не сказав тобі щирісінької правди!
– кажу я.

– Ані краплиночки не збрехав?

– Ані краплиночки. Що правда, то правда!
– стою я на своєму.

– Поклади руку на цю книгу й скажи ще раз.

Побачивши, що це звичайний словник, я поклав на нього руку й сказав удруге. Вона начебто повірила й каже:

– Добре. Дещо там, може, й правда, та бий мене сила божа, якщо я зможу всьому повірити!

– Чому це ти не зможеш повірити, Джо?
– запитала Мері Джейн, входячи разом із Сьюзен до кухні.
– Не гаразд і нечемно так із ним розмовляти, він тут чужинець і далеко від своїх рідних. А що б ти заспівала, коли б із тобою так обійшлися?

– От ти завжди так, Мері, - завжди кидаєшся захищати людину, що її ніхто й не думає кривдити. Я ж йому анічогісінько лихого не зробила. Він тут почав був плескати не знати що, а я сказала йому, що не йму тим брехням віри. Оце й усе, нічого іншого я йому не сказала. Я думаю, така дрібниця не може його образити.

– Мені байдуже, чи то дрібниця, чи ні. Він гостює в нашій господі й він тут чужинець, отже, тобі не випадає таке казати. Коли б ти була на його місці, тобі було б соромно; ніколи не слід казати іншим людям щось таке, що могло б завдати їм сорому.

– Ой Мері, він же сказав...

– То пусте, що б він не казав - не в тім річ. Головне, щоб ти поводилася з ним лагідно і не нагадувала йому жодним словом, що він тут не на батьківщині й не серед рідних та друзів.

А я собі тим часом думаю: «Та невже ж я дозволю тому старому гадові обікрасти таку дівчину!»

Тут уже й Сьюзен втрутилася в розмову; й вона - хочте вірте, хочте як знаєте, - нагнала Заячій Губі розуму до голови.

А я собі тим часом думаю: «Та невже ж я дозволю йому й цю другу дівчину так зухвало обікрасти?»

Потім Мері Джейн знову заходилася її навчати, та все привітно та лагідно - такої була вона вдачі: а коли скінчила, то бідолашна Заяча Губа зовсім знітилася й почала ревти.

– Ну, годі, - сказали сестри, - попроси в нього пробачення, та й уже.

Вона так і зробила; і зробила це зворушливо. Так зворушливо, що любо було її слухати, і я ладен був набрехати їй у сто разів більше, аби вона попросила в мене пробачення ще раз. Думаю собі: «Та невже ж я дозволю йому й цю третю дівчину так зухвало обікрасти?» Коли вона скінчила, всі троє дівчаток почали старатися, як би мені догодити, аби я почувався в їхній сім'ї як удома і зрозумів, що мене оточують щирі друзі. А я відчув, що я такий паскуда, такий негідник і падлюка, що в ту ж мить вирішив остаточно: хай мене чорти вхоплять, якщо я не врятую їм отих грошей!