Щоб я з цього місця не зійшов, коли король негайно не вивісив об'яви про продаж будинку, негрів та всього майна з аукціону - і то за два дні після похорону! Проте коли хто хотів що придбати приватним чином раніше - тому не ставали на заваді.

Другого дня після похорону, десь під полудень, радість дівчат повилася першою хмаркою. З'явилося двоє торговців неграми, і король продав їм негрів за добрі гроші, діставши чеки на місцевий банк, що мали бути сплачені протягом трьох днів, як то ведеться; й ті торговці завезли двох синів угору річкою до Мемфіса, а їхню матір - річкою наниз, до Орлеана. Мені здавалося, що сердешним дівчатам та їхнім неграм серце розірветься з туги; вони так голосили й так одне за одним побивалися, що тяжко було на них дивитися. Дівчата казали, що їм навіть і не снилося таке страхіття - щоб ото сім'ю так розшматували або продали десь далеко від рідного міста. Ніколи в світі не забуду, як ті бідні дівчата та їхні негри одне з одним обіймалися та обливалися ревними сльозами! Признатися, я вже гадав, що не стане мені снаги все це стерпіти, що я почну говорити й викрию цих негідників, якби ж то я не розумів, що продаж незаконний і негри за тиждень чи два повернуться додому.

Цей продаж наробив великого шелесту в цілому місті; багато хто висловлювався рішуче проти, казали, що то ганьба - розлучати в такий спосіб матір із дітьми. Взагалі це дуже пошкодило обом пройдисвітам; проте старий телепень робив по-своєму, незважаючи на всі протести герцога, а герцог, скажу я вам, почував себе вельми кепсько.

Наступного дня мав відбутися аукціон. Уранці, коли вже добре розвиднілось, король із герцогом піднялися до мене на горище й розбуркали мене, і я по виразу їхніх облич відразу ж збагнув - щось трапилося. Король запитав:

– Ти був у моїй кімнаті позавчора вночі?

– Ні, ваша величність.
– Я завжди звертався до нього так, коли не було нікого з чужих.

– А вчора вдень чи вночі заходив?

– Ні, ваша величність.

– Кажи по щирості - не смій брехати!

– Я ж по щирості кажу, ваша величність, як світ світом - правда. Відтоді, як міс Мері Джейн розвела вас із герцогом по кімнатах, я до них і на крок не наближався.

Тут втрутився герцог:

– То, може, ти помітив, як хтось інший туди заходив?

– Ні, ваша світлість, я такого щось не пригадую.

– А може, подумаєш, то й пригадаєш?

Розкинувши розумом, я побачив, що випадає добра нагода спекатися клопоту, та й кажу:

– Еге ж, еге ж... Я таки бачив, як негри туди заходили кілька разів.

Вони аж підскочили обидва, а тоді витріщилися один на одного, буцімто і сном і духом такого не припускали, а потім ніби саме на це й сподівалися. Герцог запитав:

– Як, усі гуртом?

– Ні, не всі відразу... цебто я не бачив, щоб вони всі виходили звідти, за винятком, може, одного разу.

– Сто чортів! Коли ж це трапилося?

– Це сталося саме того дня, коли був похорон. Уранці. І то не дуже рано, бо я заспав. Тільки-но я почав спускатися сходами вниз - зирк, аж негри ото з кімнати й виходять.

– Ну, далі, далі! Що ж вони робили? Як поводились?

– Та нічого не робили. Нічого незвичного я не помітив. Вони вийшли звідти навшпиньках; певно, заходили прибрати в кімнаті вашої величності абощо, думаючи, що ви вже встали; але побачивши, що ви ще не встали, вийшли з вашої кімнати, щоб, бува, не розбудити вас.

– Хай їм біс!.. От тобі й маєш!..
– не втримався король; і обидва принишкли й виглядали розгублено та не дуже розумно. Якусь хвильку стояли вони задумано й чухали собі голову, а тоді герцог засміявся якось хрипко та й каже:

– А як усе розіграли! Неперевершено! Вдали, ніби їм прикро звідси їхати! А я й повірив, що їм і справді прикро, й ви також повірили, та й усі інші. Не кажіть мені після цього, що неграм бракує акторського таланту. Таку тут розвели комедію, що, здається, хоч кого пошили б у дурні. Я особисто вважаю тепер, що ті негри - то ціле багатство. Якби я мав капітал та свій театр, то кращих акторів і не шукав би, а тут ми, з великого розуму, продали їх за дурні гроші. А втім, що я кажу! І грошей же тих катма! Слухайте, ви, а де ж чек?

– В банку - до виплати. А де ж він має бути?

– Ну, тоді все гаразд, дяка богові.

А я прикинувсь, що мені ніяково, та й питаю несміливо:

– Хіба щось скоїлося?

Тут король як гримне на мене:

– Не твоє діло! Держи язика за зубами та дбай про свої справи, коли вони в тебе є. І затям собі це, поки ти в цьому місті сидиш, - чуєш?

А тоді герцогові:

– Нічого не вдієш - дали себе обкрутити, то мусимо мовчати!

Коли вони спускалися драбиною, герцог знову засміявся:

– І продали швидко, і кишеням не важко! Ото зиск, нічого сказати!

Король вишкірився на нього:

– Ніби я гірше хотів, продаючи їх так швидко! І коли зиск малий, чи то збиток великий, ще й у кишенях вітер гуляє, то стільки моєї в тому вини, скільки й вашої.

– Еге ж, стільки... Коли б мене були послухалися, то негри лишилися б тут, а за нами й слід простиг би!

Король відлайнувся задля годиться, а тоді, щоб зігнати злість на комусь, за мене взявся. Почав він мене шпетити за те, що я не сповістив його вчасно, як помітив тих негрів, коли вони з його кімнати кралися, казав, що й найдурніша макітра збагнула б, що за тим щось криється. А потім почав і себе картати: казав, що йому не треба було схоплюватися з ліжка вдосвіта, а полежати б іще та відпочити, як усі люди, і хай його чортяка візьме, якщо він іще коли вчинить таку дурницю. Вони пішли собі геть, докоряючи один одному; а я страшенно зрадів, що пощастило звернути все на негрів, та ще й не заподіявши їм найменшої шкоди.