— Зараз вони це роблять значно краще. Я бачив їх у Родезії.

— А що ви робили потім у Нігерії?

— Я був дурний, не залишав полковника до самого кінця. Навіть довше, аніж до кінця, бо коли з Біафри стартували останні літаки, я разом зі жменькою вірних ібів ще охороняв аеропорт. Потім, голодний і брудний, два тижні продирався крізь джунглі в Камерун. Єдине, що я тоді заробив, це рубці на лівому стегні.

— Аж тепер я вас упізнаю. Чи то не ви, бува, герой історії в готелі «Інтерконтиненталь»?

— Так, я.

— І чим усе це скінчилося? Ви ж розумієте, що то справжнісінька провокація?

— Я це знав, відколи вони зайшли до мене в номер. Але в Кейптауні трохи нудно, тому я вирішив трохи розважитися. Закінчилося тим, що мене витурили з готелю.

— То вже свинство. Зараз я все владнаю, — Ван ден Ройтер простяг руку до телефонної трубки.

— Не треба. Я переїхав у готель на Рондебоші, і мені там добре.

— Як бажаєте. Чим вас почастувати?

Тепер Антон Міллер знав: він виграв. Цей промисловий магнат визнав його своїм. Може, ще не вважав за партнера у бізнесі, але за рівного собі.

— На яхті, пригадую, ми пили коньяк «Хеннессі», — серйозно відповів Міллер.

Ван ден Ройтер натис ґудзик дзвінка — у дверях показався слуга.

— Дві кави і пляшку «Хеннессі», — коротко наказав промисловець.

Коли кава і коньяк уже стояли на столі, він запитав:

— Що привело вас сюди?

— Бізнес. Всього-на-всього бізнес. На схилі літ став бізнесменом. Маю в Цюріху торговельну фірму «Цюріхер імпорт-експорт гезельшафт».

— Чим займається ваша фірма?

— Усім. Реалізуємо навіть неможливі справи, творимо чудеса.

— А в Кейптауні?

— Я приїхав з деякими пропозиціями. Але то так, про людське око. Насправді ж я шукаю якоїсь доброї справи.

— Якої?

Міллер знав, що з колишнім гендлярем зброї можна бути щирим, тому спокійно пояснив:

— Може, нафта. А може, те саме, що в Нігерії, але на іншому рівні і в іншому напрямку. Може, якісь радіоактивні речовини. Я не знаю вашого ринку, не знаю ваших потреб.

— Нічого з того, що ви назвали. З нафтою у нас справді було сутужно. Але тепер через канали ми маємо її скільки завгодно. Урану ж маємо навіть забагато. Зрештою, ми — миролюбна держава і прагнемо лиш одного: аби нас ніхто не чіпав. Зброю ми також робимо самі й навіть експортуємо її.

— Африканським країнам?

— Кожному, хто добре заплатить. Ми хочемо мати добрі стосунки з негритянськими державами, можемо навіть допомагати їм, але за умови, що вони не втручатимуться в наші внутрішні справи і дадуть спокій нашим чорношкірим.

— А що б ви запропонували?

Ван ден Ройтер розмірковував або вдавав, що розмірковує.

— Є одна справа, — сказав він, — але до дідька важка. Ми вже пробували і так, і сяк, але нічого не вийшло.

— Інколи пробує багато людей, а вдається одному. Можемо ризикнути, — Міллер навмисно наголосив «можемо».

— Вольфрам, — мовив господар, знову наповнюючи келихи.

— Вольфрам? — перепитав Міллер.

— Так. Йдеться про забезпечення вольфрамом нашої металургії. Ми закуповуємо вольфраму мінімальну кількість. І нам продають його так, ніби з ласки. Ледве вистачає для виробництва електричних лампочок. Це в першу чергу американці, але після галасу навколо Намібії і вони не дуже хочуть продавати. А ми потребуємо багато вольфраму.

Антон Міллер мав добру пам'ять, яка, мов комп'ютер, у разі потреби видавала потрібну інформацію. Він умить пригадав, що вольфрам — це сірий метал, який має найвищу температуру плавлення: десь понад три тисячі градусів. Окрім того, навіть незначна домішка вольфраму надає сталі жаростійкості. Без вольфраму не можна виробляти танки й гармати, ракети й атомні бомби. Атомні реактори також повинні мати вольфрамовий захист. Найбільші у світі поклади вольфрамової руди — в Бразілії та в Радянському Союзі. Незначну кількість цього металу добувають також в Японії, Мексіці, США і ще в кількох країнах. У капіталістичному світі монополія на цю сировину належить США, бо вони прибрали до рук мексиканські та бразільські родовища. З часів другої світової війни відомий факт, коли саме через нестачу вольфраму гітлерівцям загрожувала катастрофа. Врятували Гітлера японці, які, пропливши під водою три океани, трьома спеціально збудованими підводними човнами привезли вольфрам у Гамбург. Якби не вони, то фашистська військова машина перестала б працювати уже в 1943 році. Той японський вольфрам допоміг їй протриматись ще два роки — аж до капітуляції в Берліні.

— Гадаю, можна спробувати. Зараз я не можу сказати нічого конкретного, але спробую розвідати якомога швидше. Скільки потрібно вольфраму?

— Чим більше — тим краще.

— І по якій ціні?

— Цей метал не має ринкової ціни. Ціна щоразу така, про яку домовляться партнери. Будемо торгуватися, аби купити якнайдешевше.

— Скільки можна заробити на цьому?

— Дуже багато.

— А в яких ролях виступатимемо ми обидва?

— Я куплятиму. Звичайно, не сам. Ви ж продаватимете. Це дуже слизька справа. Поки вольфрам не буде в нас, ніхто не повинен знати про нього. Пізніше крикуни з Організації Об'єднаних Націй або з Організації Африканської Єдності скільки завгодно зможуть дерти собі горло. Але завчасу — ні пари з вуст.

— Зрозумів.

— Тому ми мусимо мати справу з однією людиною. Я знаю: то завеликий шмат хліба, аби ви могли з'їсти його самі. Ви повинні підібрати собі для допомоги таких людей, які б уміли тримати язика за зубами, бо інакше нічого не вийде. Нас не цікавить, скільки ви заробите і як організуєте доставку товару.

— А як фінансові справи? Адже це не кілограм бананів, які можна купити, витягши з кишені декілька рендів.

— Якщо ми дістанемо конкретну пропозицію і знатимемо, що справа варта уваги, ви отримаєте будь-яку допомогу з нашого боку: гарантійні листи відомих світових банків, а, може, навіть готівку. Я добре розумію, що сама гарантія банку ще нічого не вирішує.