— А може, й шукати нічого?

— Це кажеш ти... Сподівався ж впіймати свого журавля. Не заперечуй, я знаю.

— Може, й сподівався, — відказав я. — Але, мабуть... я не здатен його впіймати. Так що робити? Ніщо мені пе заважало. Я багато читав, багато працював. А чогось свого не знайшов. Можливо, і я міг би... доскочити стільця з вищою спинкою, якби почав працювати ліктями. Але тоді довелося б дужче нервувати. Захищатися, нападати. Триматися зубами. Звичайно, якби увесь теперішній мій багаж та нагіочатку... Розставив війська в ешелони. Знайшов напрям головного удару... Але це неможливо, ти розумієш.

— Ти їж, знаю я ту готельну їжу, — підкладала мені салати Марія.— Але не дуже й наїдайся. Ще буде запечена в духовці картопля, індичка.

— Ух, мені б таку дружину.

— Не скоморош. А справді... На кому б ти одружився?.. Якби з самого початку. Але з усім теперішнім багажем по цій лінії? Інку я з рахунку скидаю.

— Чому? •

— Ти її не знав і не знаєш. Я запитую в принципі. На своїй теперішній дружині?

Знову Маріїне запитаня било мене навідліг. Знову я страждав.

— Це не од нас залежить. Не од досвіду. Не од знання. Це залежить од чогось... Хтозна од чого.

Я не бачив, що наші чарки порожні, й Марія сама налила їх.

— А я вийшла б за тебе. Ти не лякайся, — засміялася вона. — Що, на мені не одружився б?

Таких піруетів від Марії я не сподівався.

— А чому за мене, Маріє?

— Ну, ти... якийсь домашній. Створений для сім'ї.

— Та це ж найбільша образа для чоловіка.

— Чому ж? Поживши отак, як я чи Інка... Ну, Інка, може, трохи не так... Поживши отак, починаєш розуміти, що таке справжній чоловік у сім'ї. Навіть не такі, як я, розуміють. А ті, у яких коханці розписані на всі дні тижня... Коханців — хоч під рубель, а одного, справжнього, доброго, немає. Той п'яниця, той жмикрут, той домашній тиран... Ми, такі, як я, бачимо їх наскрізь. А роки летять. І брови линяють... І навіть очі самі починають плакати ночами. Та й коханці трапляються все гірші й гірші.— В її очах і справді стояли хисткі тіпі, які бувають в самотніх жінок.

Марія принесла картоплю та індичку. Я почав різати індичку, і в цей час у коридорі пролупали два дзвінки. Короткі, бадьорі, вимогливі.

— Іпка, — сказала Марія, і пішла відчиняти дворі. В коридорі почувся жіночий щебет, й до кімнати влетіла Інна. Я мимоволі примружився. Якщо Марія була вербичкою або берізкою, то Інна — вишенькою. Вишенькою, обпаленою багрянцем осені, але яка ще не втратила жодного листочка, тільки деякі прихопилися червінню і мовби побронзовіли. Вона, ця вишенька, й далі триматиметься, може, аж до самих морозів, і облетить за один день. І невідомо, коли вона гарніша: в цвітінні, у червоних кетягах ягід чи зараз. Звичайно, так розмірковуємо ми, літні дядьки, піддіди, бо й самі не можемо позбутися думки, що цвіт давно облетів і ягідки всі обірвані.

Але Інна була така ж струнка, як і колись, і такі ж розлетисті у неї брови, і коротка зачіска, хоч і не хлопчача, а така, яку носять сучасні модні молоді жінки та дівчата. Інколи в потилицю й не розбереш, хто це, хлопець чи дівчина. І дві ямочки на щоках, і яскраві (ну, це вже від фарби) губи, й південна морська засмага. Вона була одягнена в білий брючний костюм і білі черевики, в руці тримала елегантну сумочку.

— Добрий день, Вікторе... Вікторе...

— Івановичу, — підказав я.

— Вікторе Івановичу. Так хто ви тепер — лауреат, заслужений, депутат? Марія казала — директор лікарні і в якихось званнях.

— Усе так, але мікро...— сказав я. Інка засміялася.

— А я вас пам'ятаю. Були такі соромливі і все намагалися читати вірші. Єсеніна і цього, як його... Олеся.

— Я читав вам вірші? Де і коли?

— На кукурудзі. Рятували нас од собак. Ви читали вірші, а я ховалася за вас і все думала: ось зараз вискочить собацюра... Добре, як хапоне його, а не мене.

Тепер засміялися ми обоє.

— Не торохти, — майже по-материнськи насварила Інну Марія. — Сідай до столу. Якраз встигла на індичку. Налий їй, Вікторе.

— Штрафну. Я п'ю тільки штрафну, — заявила Інна.

— А може, ми вас і не збираємося штрафувати.

— Тоді я вчиню самосуд.

Я налив у більшу чарку. Але вона надпила півчарки.

— Я люблю шампанське. Од нього хоч голова крутиться. Ненадовго, але крутиться. В світі — все ненадовго. А так гарно, коли крутиться.

Я слухав Інну і намагався відгадати, що їх пов'язує з Марією. Такі різні, такі не схожі одна на одну.

Далі Інна почала пояснювати, чого запізнилася, їздила по гриби, але щось зіпсувалося в моторі машини, і вони стояли, аж поки якийсь шофер не зглянувся та не покрутив щось, і вони поїхали далі. Й грибів у лісі ще немає, назбирали жменю лисичок, але ліс гарний, далі він вже буде сумний, перехилиться в осінь. Вона розповідала мені одному, бо Марія пішла на кухню.

— З ким жо ви їздили? — буцім знічев'я поцікавився я. — З чоловіком?

— У мене немає чоловіка.

— Тоді, мабуть, з якимось академіком. Всі вони не розбираються в машинах.