— Ключа немає.

Вернувся до дверей і злякано почав гатити двома кулаками.

— Зараз, іду, — пролунало десь у кімнаті. Клацнув замок, дворі розчинилися, й повз мене шаспула червона, розпатлана Ліза. “Лисавета”.

— Вона прибирала у ванні, а я дивився телевізор. Екран телевізора справді миготів, але телевізор ще не нагрівся, програма з'явилася тільки за кілька секунд. “Доброго ранку, — привітала мене дикторка. — Починаємо програму “Здоров'я”. Едик стояв зніяковілий, але не вельми, а я розгубився вкрай. Я для чогось потяг пляшки до спальні, а тоді вернувся назад і почав виставляти їх біля холодильника, не збоку, а перед дверцятами, й потім не міг їх відчинити. У сорок сім років ми знаємо про інтимне життя майже все. Знаємо, розуміємо потреби естетичні й фізіологічні, й однак все те в повсякденному житті закрито від нас чистим запиналом, ми не піднімаємо його щогодини, щодня, бо тоді само життя втратить святість і смак. Пам'ятаю, як одружився мій старший син, і привів у квартиру невістку, й вони жили в одній кімнаті, а я з дружиною — в іншій, і наші ліжка стояли біля однієї й тієї ж стіни з різних боків, і я першого ж вечора пересунув ліжко до іншої стіни, й чогось мені було мовби ніяково, а потім звик, і ніякісінької незручності не почував. То — природне, то — життя.

А тут мене мовби щось приголомшило, пригнітило, скрутило важкою гужінкою серце. “Швидко ж він облагодив цю справу”. Але не в цьому річ. Зараз — всо робиться швидко. Проте... в такий час... здачі вступних екзаменів. У готелі... І навіть не в цьому сіль. А в тому, що це — Едик. Адже він такий... ніяковий, цнотливий. Такий розумний і розважливий. Й щовечора розмовляє по телефону з Катею: “Заєць... кізочка... дорога”. І все це — в сімнадцять з половиною років. А ти, а ти в сімнадцять з половиною не гриз уночі під собою дошки?.. Не задихався, прокинувшись, з жаги? Не був готошій продати душу за те, щоб провести ніч з якоюсь потіпахою?

Так, і гриз, і прокидався, й був готовий продати. Та не продав. Хоч і траплялася це одна пагода. Колись у трамваї притиснулася в кутку гарячим тілом ще молода й гарна жінка, тільки п'яна, й рот їй мовби повело убік — розвезла фарбу, й дихала горілчаним духом в обличчя: “Ходімо зі мною, хлопчику. Ходімо зі мною, студентику”. Й тремтів, немов у лихоманці, й серце стукотіло, аж цо почула п'яна молодиця. “Ой, як у тебе стукотить серденько. Бідне. Тоді, може, не треба”.

То були інші часи, — шукаю я якогось оправдання. Тоді ми всі були однакові. Тоді наші дівчата були нам тільки товаришами або коханими, о, якщо двое закохувалися, то кохання оберігав увесь курс. На того, хто покинув, дивилися як на здрайцю, як на підляка. Їх навіть проробляли на комсомольських зборах. Хоч це, звичайно, дурниця. Я подумав, що, мабуть, призвідця в цій справі не Едик, а Ліза. У неї відверто розбещені очі, вона просто пасла. ними Едика. Ну, звичайно ж, Ліза прийшла сама. Але й це не заспокоювало мене. Я чомусь боявся залишитися з Едиком на самоті. Я й не залишився до самого вечора. Цьому сприяло те, що коли я повернувся із базару та підійшов до чергового адміністратора, щоб заплатити за проживання, вона мені сказала, що ми повинні вибратися з номера. Спочатку я навіть подумав, що це пов'язано із Едиком та Лізою, але адміністраторка додала: номер заброньовано по завтрашнє число, зараз літо, туристичний сезон, і готель займе велика група іноземних туристів. Мені цей готель настирився до печінок, я був би радий його покинути, особливо після того, що сталося дві години тому, але де жити далі. Я розгубився. Номер мені вибив Аркадій Васильович. Може, звернутися до нього? Очевидно, він має зв'язки, не дарма ж відхопив номер у такому готелі.

Але не хотілося мені звертатися до Аркадія Васильовича. Вже й так зобов'язаний йому по зав'язку.

В повній безнадії я кинувся по готелях. Не чекати ж наступного ранку, коли наші чемодани винесуть па вулицю. Вільних місць не було ніде. Я знав, що люди якось влаштовуються, вкладають у паспорт пару червоненьких й нодають адміністраторові. Але я не вмію. Одначе, виявляється, в цьому світі є що співчутливі люди. В готелі на тій же Русанівці я сказав адміністраторці, що я — лікар, приїхав із Сумщини з сином і нам немає де мешкати, й вона, повагавшись, взяла наші паспорти.

Едик, звичайно, вважав, що я поміняв місце проживання у зв'язку з ранковою пригодою, а я йому нічого не пояснював. Віп ішов попереду, нагнувши голову, й насвистував якийсь не зовсім веселий, але й не зовсім сумпий, мені здалося — глузливий — мотивчик. Кожен ніс по одному чемодану. По своєму.

Кімнатка виявилася маленькою, без холодильника і телевізора, й виходила на південь, але я був задоволений. З кімнати було видно дорогу на Бориспіль — на мою Сумщину, й обвідний канал, на якому іноді вмикали фонтани. Могутні струмені води били високо вгору, їх зносило вітром, і сонячної пори над каналом вставало кільканадцять райдуг.

Кільканадцять райдуг... і жодної — моєї.

День дванадцятий

Я сказав Едикові, що чекатиму на нього не тут, на лавочці в палісаднику, а по той бік дороги, в парку. Там прохолодніше й затишніше. Але до “своєї” лавочки підійшов. Там сидів Олексій Дігтяр. Він не гортав, як минулого разу, гарячкове підручника, а щось стругав маленьким ножиком з перламутровою колодочкою. Я зрозумів, що він це робить, аби не нервуватися.

— То як ваші справи? — запитав, сідаючи поряд.

— Вісім.

— Зрозуміло. А що ж це ви стружете?

— Лісовичка.

Віп показав маленького смішного чоловічка, з великим носом і одвислою нижньою губою. Чоловічок мені сподобався.

— Вдатний, — щиро сказав я.— Може, у вас талант?

— Який там талант. У нас всі хлопці на тракторному стані бавляться. Механіки і трактористи. Сторож у нас — колишній лісник, па цьому ділі сколупнувся. Якось пішло на суперечку. Ну й — розохотилися. Наш стан — під лісом. Хлопці з усіх пнів і дерев настругали всіляких потвор... Увечері аж страшно дивитися. Бригадир хотів позрубувати, але голова не дав: нехай, каже, краще дерево портять, аніж горілку цмулять. Ну, цмулять хлопці й горілку...— Олексій підвів чубату голову. — Туди, в художній, поступити важко. Та й не тягне мене. Хочу стати лікарем. І стану. Свого доб'юся.— Він заховав ножа й підвівся.— Піду подивлюся, як дівчата трусяться. Мені іноді їх аж шкода. А вам справді ця штукенція сподобалася?

— Сподобалася.

— Тоді візьміть.

— Дякую. Ні пуху...

— К чорту...

Олексій похилитав до інституту. А я ще раз глянув на кумедного чоловічка, сховав його до кишені й побрів без мети. Обійшов Пушкіпський парк, пройшов повз кіностудію, де працював наш майже земляк, Довженко, він — із Сосниці, це по той бік Десни, а наше місто по цей бік, випив у гастрономі томатного соку, постояв біля танка, що навічно вмерз у гранітний постамент біля станції метро. Сказав “навічно”, й хочу в це вірити... Хочу вірити, що йому не доведеться сповзати із постаменту... Я був зовсім малий і не пам'ятаю, як вповзали до нашого села хрестаті танки, я пам'ятаю два танки, які загрузли у багнюці ляхівських боліт. Вони там стояли довго. Вже через п'ять років в одному вбило хлопця з нашої школи — Климчукового Кольку, відкручував якусь гайку, могутня пружина зірвала різьбу й знесла Кольці півчерепа.