Він вийшов з-за свого столу.

— На коліна, якщо ваша ласка. Зміряю плечі. Оце шия так шия, міряй — не переміряєш.

Дунк став на коліна. Зброяр приклав йому до плечей ремінця з вузликами, пробурчав щось, накинув ремінця на шию, знову пробурчав.

— Ану руку здійміть. Та ні, праву.

Тоді забурчав утретє.

— Вставайте.

Довжина ноги зсередини, товщина гомілки, обсяг стану — все викликало в майстра нові напади бурчання.

— Дещо зразу на возі знайдеться, а решту скую, — мовив зброяр, коли закінчив. — Майте на увазі: я роблю просту добру сталь, не заквецяну сріблом чи золотом. Мої шоломи — вони й на вид шоломи, а не свині з крилами чи заморські гарбузи. Та як у обличчя спис полетить, отоді за мій товар і подякуєте.

— Не бажав би нічого кращого, — відказав Дунк. — Яку ціну візьмете?

— Вісім сот оленів, бо сьогодні я добрий.

— Вісімсот? — То було на дещицю більше, аніж йому гадалося. — Я… я можу віддати старий обладунок на меншого лицаря… шоломець, бехтерець…

— Баш-Булат продає тільки свою роботу, — відрізав майстер. — Але візьму на залізо для кузні, якщо товар добрячий та іржі небагато. Гаразд… буде вам лицарія за шість сотень.

Дунк міг би прохати Баш-Булата повірити у борг, та відповідь знав заздалегідь. Ще на службі в старого він зрозумів, що для купців слово заплотного лицаря рідко важить більше за слово харцизяки з темного лісу.

— Я вам зараз дам два срібняки, а обладунок і решту грошей принесу зранку назавтра.

Майстер якусь мить роздивлявся його.

— За два срібняки купите один день. Опісля продам товар наступному, хто спитається.

Дунк вийняв два олені з гаманця і поклав у мозолисту долоню зброяра.

— Матимете все без обману. Я ж-бо перемагати приїхав.

— Отакої? — Баш-Булат вкусив одну з монет. — А нащо всі оті достойники на поле припхалися? Аби за вас гукати-бадьорити?

Коли Дунк вирушив назад до свого в’яза, місяць стояв уже високо. Позаду нього Ясенбродська лука сяяла вогнями смолоскипів. Над травою пливли співи та сміх, та його не тішили. Гроші на обладунок могли знайтися тільки одним способом. А як раптом зазнаєш поразки, тоді що?

— Одна перемога, більше не треба, — пробурмотів він уголос. — Хіба я забагато прошу?

Втім, старий лицар і того не хотів з певної пори. Він жодного разу не бився на турнірному герці, відколи його зсадив з коня принц Дракон-Каменя. А сталося це багато років тому на турнірі біля замку Штормолам.

— Не кожен може похвалитися, що зламав сім списів супроти найславетнішого воїна Семицарства, — казав старий. — Краще, ніж того разу, я вже ніколи не битимуся, то навіщо мучитися?

Дунк підозрював, що на заваді панові Арлану стала старість, а не принц Дракон-Каменя, та не смів висловити підозру вголос. Старий мав свою гідність і зберігав її до останнього подиху. «Я швидкий та міцний, старий завжди казав. Мені до снаги те, на що він уже й не сподівався. А чому б ні?», уперто повторював собі Дунк.

Він пробирався трав’янистою галявинкою і подумки зважував своє майбутнє щастя на герцях, коли зненацька побачив крізь кущі миготіння багаття. Що за нова біда? Недовго думаючи, Дунк вихопив меча і ринув навмання крізь високу траву.

Він увірвався був до свого табору з ревом та лайкою, але спинився, забачивши хлопця біля вогню.

— Ти! — вигукнув він, опускаючи меча. — Що ти тут робиш?

— Рибу смажу, — відповів лисий малий. — Хочте?

— Я питаю, як ти сюди втрапив? Коня вкрав, чи що?

— Під’їхав на задку воза. Якийсь чоловік віз ягнят до замку, до столу пана господаря ясенбродського.

— Гаразд, то піди подивись, чи він ще не поїхав. Або ж знайди собі іншого воза. Байдуже, аби забрався геть.

— Не проганяйте мене, — вперто проказав хлопчина. — Мені та корчма вже в печінках сидить.

— Я не терпітиму твого нахабства, — попередив Дунк. — От кину тебе через коня просто зараз та відвезу додому.

— Та ж до Король-Берега далекувато, — мовив хлопець. — Турнір пропустите.

До Король-Берега. На хвильку Дунк подумав, що з нього глузують. Але малий не міг знати, що Дунк народився у Король-Березі. Отже, ще одне жебраченя з Блошиного Подолу. Хто насмілиться винуватити його за те, що він схотів звідти вибратися на світ божий?

Дунк відчув себе дурнем, стоячи з мечем у руці над восьмирічним сиротою. І вклав зброю до піхов, зберігаючи похмурий вид — аби малий знав, що лицар всяких дурниць не даруватиме. «Відлупцювати б його як слід», подумав він, але не зміг підняти руку на жалюгідне дрібне хлоп’я. Натомість роззирнувся табором. У справному колі з камінців весело тріщало багаття, коні були вичищені, а одяг звисав з в’яза і сушився над вогнем.