Князь Карон, відомий лицар, співець та музика, торкнувся списом троянди князя Тирела. Пан Йозет стукнув по щиті з клітинами пана Гамфрея Гардинга. Чорно-білий лицар, пан Гавен Лебедин, викликав чорного принца, якого охороняв білий вартовий.

Дунк почухав підборіддя. Пан Гавен був ще старіший за його старого хазяїна, який вже лежав у могилі.

— Яйку, хто найслабший боєць з отих трьох? — про всяк випадок запитав він у хлопця на плечах, який, здавалося, знав усе про всіх.

— Князь Гавен, — миттю відповів малий. — Супротивник Валара.

— Принца Валара, — виправив Дунк. — Зброєносець, хлопче, має вчитися чемності.

Троє супротивників зайняли місця, поки троє поборників діви сідали верхи. Навколо ставили заклади, вигукували заохочення, але Дунк не зводив очей з принца. У першій сутичці той завдав удару ковзом по щиті пана Гавена, і кінець списа відскочив убік майже так само, як з паном Абеляром Вишестражем. Та зараз це був інший бік, у порожнє повітря. Спис самого пана Гавена чисто зламався на грудях принца, і Валар трохи не впав, але спромігся всидіти.

У другій сутичці Валар відхилив списа вліво, цілячи у груди супротивника, та натомість вдарив у плече. Проте навіть і цього удару вистачило, аби старий лицар зронив списа, а тоді змахнув іншою рукою, намагаючись утримати рівновагу, і впав. Молодший кронпринц зіскочив з коня і витяг меча, та пан Гавен помахав йому з землі й підняв забороло.

— Здаюся, ваша милість! — оголосив він. — Влучний удар.

Панство на помості підхопило:

— Влучний удар! Чесна перемога!

Тим часом Валар став на коліно, аби допомогти сивому князеві звестися на ноги.

— Ані те, ані інше, — пробурчав Яйк згори.

— Сиди тихо, бо прожену до табору.

Трохи далі пана Йозета Малістера понесли непритомного геть з поля. А тим часом пан з арфою та пан з трояндою хвацько гамселили один одного тупою зброєю на радість галасливому натовпові. Дунк так задивився на Валара Таргарієна, що ледве їх помічав. «Принц б’ється добре, але не занадто», промайнула в нього думка. «Супроти нього я можу собі щастя поспитати. Якщо з ласки божої зіб'ю його додолу, то в пішому двобої міцніша статура візьме гору.»

— Уперед! Бий-убивай! — захоплено верещав Яйк, соваючись на плечах в Дунка. — Отакої! Так йому! Гир на нього!

Схоже, він заохочував пана Карона. Лицар арфи грав гучну сталеву музику на Тирелових латах, ганяв князя Лео полем, завдавав дедалі тяжчих ударів. Натовп розділився у своїх уподобаннях майже навпіл, тож у вранішньому повітрі люті прокльони мішалися з радісними зойками. Від щита пана Лео летіли тріски і шматки фарби; сокира пана Пирса один за одним відрубала пелюстки золотої троянди, а потім і розтрощила щита навпіл. Але на якусь хвильку застрягла… і цього було досить, аби пан Лео власною сокирою хутко перерубав руків’я зброї суперника, лишивши йому шматка вершків із сім завдовжки. Князь Тирел миттю відкинув убік зламаного щита і сам перейшов до нападу. Ще трохи, і лицар-музика стояв на одному коліні, співаючи вже зовсім іншої пісні.

Решту ранку і по обіді все йшло тим самим штибом. Супротивники викликали поборників по двоє і троє, а коли й по п’ятеро. Сурмили сурми, герольди вигукували імена, огирі місили землю копитами, натовп галасував, списи ламалися, мов очерет, мечі гриміли по шоломах та панцерах. Вельможне панство і простий люд однаково зійшлися на думці, що перший день кінних двобоїв вдався напрочуд гарний та пишний. Пан Гамфрей Гардинг і пан Гамфрей Чмелик, завзятий молодий лицар у жовто-чорних смугах із трьома бджолиними вуликами на щиті, зламали кожен не менше за тузінь списів один об одного у богатирському двобої, що його люд за полем миттю обізвав «Битва Гамфреїв». Пан Тибольт Ланістер злетів з коня під ударом списа пана Джона Пенроза, ще й меча зламав при падінні, але вирішив битися самим щитом, переміг і залишився поборником діви. Одноокий пан Робин Рислінг, старий суворий лицар з помережаною сивиною бородою, в першій своїй сутичці втратив шолома, збитого з голови списом князя Лео Тирела. Але пан Робин відмовився здатися і ще три рази виїзжав супроти поборника, розвіваючи по вітру сивим волоссям і не зважаючи на уламки списів, що летіли йому в обличчя, мов дерев’яні ножі. Дунк не міг не зачудуватися, бо за словами Яйка, панові Робину вибив одне око якихось п’ять років тому саме летючий уламок списа. Шляхетність не дозволяла князеві Лео Тирелові цілити списом у незахищену голову пана Робина, але навіть і так уперта мужність (чи дурість?) Рислінга вразила Дунка в саме серце. Нарешті господар Вирію завдав панові Робину такого удару по панцерові просто проти серця, що той сторчма полетів на землю.

Пан Лионель Баратеон також виграв кілька шляхетних герців. Маючи справу з далеко слабшими від нього суперниками, славетний лицар заходився реготом, щойно ті торкалися його щита, і не замовкав до миті, коли вони вилітали з сідла перед його списом. Якщо супротивник мав на шоломі якусь оздобу, пан Лионель збивав її геть, відкидаючи у натовп. А кички, гребені та інші прикраси на шоломах робилися з різьбленого дерева, тисненої шкіри, золотилися чи вкривалися поливою, інколи навіть відливалися з чистого срібла, тому Баратеоновим суперникам не надто подобався його звичай, хоча посполитий натовп буяв із захвату. По якійсь годині його почали викликати вже тільки лицарі у простих шоломах без прикрас. Та хоч би як знущався із супротивників пан Лионель, Дунк гадав, що головна шана цього дня дістанеться панові Гамфрею Гардингові, який один переміг чотирнадцять лицарів, славетних родослов'ям та звитягами.

Тим часом молодий кронпринц сидів коло свого чорного шатра, цмулив потрошку зі срібного келиха та час від часу підводився, щоб сісти на коня і вибити з сідла ще якогось не надто значущого суперника. Він звалив дев’ятьох, але Дункові гадалося, що честі принц із того здобув небагато: побив кількох сивих старих, ще кількох зелених зухвалих зброєносців, двійко вельможних, але не надто вправних панів. Найнебезпечніші супротивники проїжджали повз його щита, мовби й не помічали.

Наприкінці дня мідні сурми оголосили прибуття на поле нового шукача слави. Той виїхав на великому гнідому огирі у чорних ладрах з розрізами, крізь які виднілися жовті, кармазинові та жовтогарячі візерунки на чабраці. Коли він наблизився до помосту, щоб привітатися, Дунк побачив обличчя за піднятим заборолом і упізнав принца, якого стрів у стайні ясенбродського господаря.