–  Ти, Ме­ла­сю, не од'їжджай з Києва швид­ко, то по­ба­чиш пиш­ний по­хо­рон. Вже є чут­ка, що Го­луб­ко­ва хо­ва­ти­муть свя­ще­ни­ки й за­не­суть в со­бор, - ска­за­ла Таїса Андріївна.

–  Сидітиму в Києві хоч три дні, хоч тиж­день, а та­ки піду на про­во­ди­ни за до­мо­ви­ною без­щас­но­го та­лан­ту, - ска­за­ла Ме­ла­ся.

Наговорились во­ни всмак, і Ме­ла­ся розп­ро­ща­лась з при­ятелька­ми сли­ве пе­ред світом.

Через три дні Лю­ба забігла за­рані до Ме­ласі й да­ла звістку, що то­го дня хо­ва­ти­муть Го­луб­ко­ва. Ме­ла­ся й Лю­ба, і ма­ти ви­ря­ди­лись з до­му заз­да­легідь, ще на по­ча­ток служ­би. Го­луб­ко­ва за­нес­ли в со­бор. І со­бор, і ввесь здо­ро­вий цвин­тар, і ву­ли­ця - усе бу­ло поспіль ніби за­ли­те на­тов­пом, але скрізь ма­нячіли сли­ве самі да­ми. Панів та па­ничів бу­ло ду­же ма­ло. Пан­ни й панії збіглись сли­ве з усього міста, щоб по­ша­ну­вать ніби­то ве­ли­кий за­ги­нув­ший та­лант, бо той та­лант був… кра­сунь з ли­ця.

Того ж та­ки ве­чо­ра після по­хо­ро­ну Лю­ба не мог­ла всидіть до­ма. Їй ду­же за­ма­ну­лось з кимсь по­ба­ла­кать ще й за цей по­хо­рон, і за ве­ли­ку про­цесію.

Люба й ма­ти шви­денько уб­ра­лись, по­ки­ну­ли на столі за­пис­ку до Елпіди­фо­ра, щоб він до третьої го­ди­ни не ля­гав спа­ти й од­чи­нив їм двері, та обидві бігцем побігли до Ме­ласі. Ста­ра Таїса аж спо­ти­ка­лась, на­си­лу поспіша­ючи за Лю­бою.

Кандиби бу­ли раді гос­тям. Сіли пи­ти чай. Пішла роз­мо­ва за Го­луб­ко­ва, за по­хо­рон. Роз­мов­ля­ли за уся­ких паній, яких ба­чи­ли на про­цесії.

Вони ба­ла­ка­ли, не див­ля­чись на го­дин­ник, і до­ба­ла­ка­лись аж за тре­тю го­ди­ну; тоді сха­ме­ну­лись і хап­ком пішли до­до­му. Вже бу­ла чет­вер­та го­ди­га, як во­ни задз­во­ни­ли в дзво­ник ко­ло две­рей. Елпіди­фор ждав, ждав та й годі ска­зав, йо­го зміг сон, і він впав на постіль і за­раз зас­нув міцним сном. Лю­ба шар­па­ла за дзво­ник, тор­га­ла две­ри­ма обо­ма ру­ка­ми, аж в неї ру­ки помліли. Мо­роз цу­пив доб­рий. Дзво­ник дзе­ленькав, не­на­че ска­зив­ся. А в глу­пу ніч усі в домі спа­ли так міцно, як вбиті.

Врешті в Лю­би тер­пець увірвав­ся. Во­на побігла до хвіртки й по­ча­ла дзво­нить та гу­ка­ти на двор­ни­ка. Двор­ник, позіха­ючи, вий­шов і впус­тив їх на подвір'я. Во­ни вже з дво­ра по­ча­ли сту­котіть у вікно в Елпіди­форів кабінет. Елпіди­фор обізвавсь і крик­нув до їх в квар­тир­ку, що за­раз од­чи­не двері.

Тільки що во­ни ввійшли в при­хо­жу, як Лю­ба підня­ла ґвалт. Во­на по­ча­ла кри­ча­ти на всі по­кої.

–  Що це та­ке з то­бою? Ми дзво­ни­мо вже а го­ди­ну, мерз­не­мо, а ти не міг підож­дать, щоб нас пус­тить, - ре­пе­ту­ва­ла Лю­ба.

–  Ой бо­же мій! Ой, ко­ли б чаю! Я одуб­ла зовсім, ру­ки й но­ги пог­раб­ли. Ой-ой-ой! Як я змерз­ла!
– бідка­лась ста­ра й зу­ба­ми цо­котіла.

–  Я ждав до третьої го­ди­ни та знемігся й нез­чув­ся, як зас­нув. Ти, Лю­бо, по­вин­на б та­ки вер­таться в приз­на­че­ний час. Чом би пак не вер­нуться в третій го­дині?
– обізвав­ся Елпіди­фор.

–  Не міг підож­да­ти зай­вої го­ди­ни! А ми тро­хи не одуб­ли в се­бе під две­ри­ма. Що це за на­пасть? Тро­хи не за­па­гу­бив нас. Мій пер­ший чо­ловік бу­ло жде ме­не до біло­го дня, а ти заліз в по­душ­ки та й хро­пеш. Я до цього не звик­ла. Ме­не всі завж­ди жда­ли до­ти, до­ки я вер­нусь з гос­тей; ме­не зостріча­ли з світлом, - ре­пе­ту­ва­ла Лю­ба.

–  То вер­тай­сь у свій час! Ти ве­ред­ли­ва й без міри са­мо­люб­на. Тобі нічо­го не ка­жи, слу­хай те­бе в усьому, тоді ти бу­деш доб­ра. Ти лад­на ко­ман­ду­вать в домі, ніби який­сь фельдмар­шал. Мені вже ос­то­гид­ли твої ве­ре­ди, ос­то­гид­ло те­бе за все тільки хва­лить. Та й швен­дя­ти тобі без ме­не не ли­чи­ло б.

–  Але ж з нею ма­ти хо­ди­ла. Не са­ма ж во­на швен­дя­ла, - обізва­лась ста­ра, - та й ми бу­ли в гос­тях в по­ряд­них лю­дей, в Кан­диб.

–  Цебто в тієї навіже­ної Ме­ласі? Я так і вга­ду­вав. Я її в по­ти­ли­цю ви­тур­лю, як во­на лізти­ме сю­ди, - кри­чав Елпіди­фор.

–  А я її зап­ро­шу і впу­щу! не вва­жа­ти­му на твій за­гад! Ти маєш своїх гос­тей, а я маю пра­во прий­мать своїх!
– гу­ка­ла Лю­ба.

В глу­пу ніч в домі всі троє за­ра­зом підня­ли та­кий га­лас та клекіт, зби­ли та­ку бу­чу, що по­бу­ди­ли своїх слуг, по­бу­ди­ли й сусідів по­жильців на другій по­ло­вині до­му. Лю­ба ле­пе­та­ла й справ­до­ву­ва­лась, по­ка­зав­ши в повнім блис­ку свою оп­риш­ку­ватість та нев­га­мо­ва­ну й ве­ред­ли­ву вда­чу. На­решті во­на по­ча­ла рум­са­ти й, пла­чу­чи, побігла в ма­ми­ну спо­чи­вальню, впа­ла на ліжко не роз­дяг­ну­та, при­па­ла ли­цем до по­душ­ки й не­на­че за­мер­ла. Ма­ти тор­ка­ла її, сми­ка­ла, тор­са­ла за плечі, про­ся­чи роз­дя­га­тись та ля­га­ти спать. Але Лю­ба на неї не вва­жа­ла: во­на все ле­жа­ла ниць і не ру­ши­лась з місця. Ма­ти роз­ляг­лась і ляг­ла в постіль, не за­га­сив­ши світла на столі. Дов­го во­на не мог­ла зас­ну­ти од сум­них дум.

«Яка без­щас­на моя Лю­ба! Де сту­пить її но­га, там для неї й рай, а потім чо­гось той рай стає пек­лом. От і тут був рай, а те­пер ста­ло пек­ло, - ду­ма­ла ма­ти дріма­ючи.
– Та­ка вже, ма­буть, на­ша до­ля без­щас­на!»

Елпідпфор пішов до сво­го кабіне­ту й за­ку­тавсь в ук­ри­ва­ло, ще й ву­ха щільно за­ту­лив, щоб нічо­го не бу­ло чу­ти. Лю­ба так і ле­жа­ла в по­душ­ках і вже тільки пе­ред світом роз­дяг­ла­ся й спа­ла сли­ве до півдня.

Ще й на дру­гий день за чаєм був про­тяг нічної лай­ки та тро­хи не бійки, бу­ло ще й «оддан­ня» вчо­рашнього праз­ни­ка після гос­тей в Кан­ди­би­хи та в Ме­ласі, Лю­ба чеп­ля­лась і до­ко­ря­ла. Елпідифор швир­го­нув ста­ка­ном об пар­кет і вий­шов з по­коїв.