Його ко­ха­на Сільвія Мамілла.

“Мій си­ну!” - рік отець не­на­че стро­го.

“Недобрий!” - про­шеп­та­ла Сільвія

Крізь сльози; но Ва­лентій мов не чув

І, німо повітав­ши їх обоє, сів.

І ба­ча­чи ве­ли­кий біль, і сум,

І вто­му на лиці йо­го, отець

Відразу ски­нув строгість і при­пав

До си­на, щоб сер­деч­но роз­пи­та­ти,

Розважити, роз­ра­ди­ти йо­го.

Припала і Мамілла, мов го­луб­ка.

“Мій дру­же, па­не! Ти не­ду­жий щось!

Тебе щось му­чить, щось бо­лить, гри­зе!

О, роз­ка­жи мені! Усе, що маю,

Життя моє віддам, ко­ли потрібно,

Щоб ти лиш був ве­се­лий і щас­ли­вий!”

Но ті сло­ва, і пог­ля­ди, і лас­ки

Не втіши­ли Ва­лентія - про­тив­но,

Ще більшу в ду­шу на­ве­ли тос­ку.

“Отеє ті пу­та, про котрі ка­зав

Старий!
– га­дав він.
– Ось по­ку­са та,

Що сер­це й ум при­ко­вує до світу.

Ось той лан­цюг, кот­рий по­пе­ред всього

Порвати тре­ба!”

І, мов тем­на хма­ра,

Сидів він, а сер­дечнії сло­ва

Зісковзувались із твер­до­го сер­ця,

Мов теп­лий дощ зісков­зуєсь з глад­ких,

Ополірованих плит мар­му­ро­вих.

Заблисли сльози в Сільвії очах;

Зітхнув отець, та не ска­зав нічо­го.

Настала ніч. Зас­ну­ло в домі все.

Лишень не спить Ва­лентій. На­че тінь,

Він вий­шов з до­му, си­ро­та­ми ки­нув

Усіх, що так йо­го лю­би­ли. В тіні

Домів, кру­ти­ми улич­ка­ми він

Спішив за місто, ог­ля­давсь три­вож­но,

Чи хто йо­го не здо­га­ня; два ра­зи

Ставав, надс­лу­ху­вав, бо му зда­лось,

Що за со­бою чує таємничі,

Тихенькі кро­ки, на­че дух який

Бездушними сто­па­ми йде за ним.

Та ні, - дов­ко­ла пус­то, са­мо­та,

І ве­ли­чез­не місто мов зав­мер­ло;

Лиш десь да­ле­ко, в пиш­них лу­па­на­рах

Та в вин­них скле­пах роз­да­ва­лись кри­ки

Та співи пізніх гос­тей, а над Тібром

Покрай до­ро­ги спа­ли на камінні,

Покорчившись, “свобідні го­ро­жа­ни

Столиці світу” - про­ле­тарії.

Не зу­пи­ня­ючись, ішов Ва­лентій

На схід, за місто; ра­нок повітав

Уже геть-геть за Ри­мом, в чистім полі.

У млі густій за ним то­ну­ло сон­не

Могуче “вічне місто”; пе­ред ним

Кровавим блис­ком жевріло­ся не­бо;

Де-де на гор­би­ках са­мотні вілли

Білілися; де-де буйні ота­ри

Товпилися з стаєнь на па­со­висько, -

За ни­ми во­лок­лись ліни­вим хо­дом

Невиспані, об­дерті вівчарі-

Раби, А впрочім пус­то, сум­но вкруг.

Лиш ген да­ле­ко, мря­кою по­виті,

У зе­лені гус­тих лісів дріма­ють

Самнітські го­ри. Стре­пе­нувсь Ва­лентій,

Узрівши їх, і хо­ду прис­ко­рив.

“О, бо­же мій, - мо­лив­ся він ду­шею, -

Спаси ме­не від людської люб­ви!

Допоможи мні вир­ва­тись із пут

І в далі світу, в са­моті лісній

Тобі слу­жи­ти єстест­вом цілим!”

В тій хвилі край сте­жи­ни, мов з но­ри,

З нуж­ден­ної пас­ту­шої ко­ли­би

Роздався ти­хий, приг­лу­ше­ний спів,

Протяжний, але жалібний та­кий,

Немов го­лосіння по умер­ло­му.

Невольник-варвар із пан­нонських піль

На своїй мові вар­варській по­ти­хо

Свою сер­деч­ну ту­гу ви­ли­вав.

Валентій змал­ку ще нав­чивсь тій мові

Від батько­вих рабів; мов свідок літ

Дитинних, див­но вда­ри­ла йо­го

Та пісня; сам не тям­ля­чи се­бе,

Він став і слу­хав, що співав не­вольник:

“Дунаю, Ду­наю, мій батьку ста­рий,

Чи ще ти дрімаєш у свой­ому ло­жу?

Поля мої рідні на­му­лом пок­рий,

Бо я їх в не­волі за­бу­ти не мо­жу!

Ой матінко рідна, ой сест­ро моя,

Чи ще ви спокійно гу­ляєте до­ма?

Чи й вас прог­ли­ну­ла не­си­та змія -

Проклята, прок­ля­тая Ро­ма?..

Товариші, брат­тя, кар­патські ор­ли,

Чи вих­ром на ко­нях мчи­тесь ви по полі,

Чи, мо­же, за моїм слідом ви пішли