Науку вчи­те­ля, ро­би­ли з неї

Страшну підой­му тьми і за­бо­бо­ну,

Ненависті до світу і лю­дей.

Тих не лю­бив він здав­на вже за їх

Безмірну глу­пу гордість, за зух­вальство,

З яким самі на се­бе нак­ли­ка­ли

(І на не­вин­них дру­гих хрис­ти­ян)

Катуші й смерть, з яким не раз при­люд­но

Оскорблювали власті і богів.

Але те­пер не­на­видів їх він,

Бо ба­чив, яс­но ба­чив, що во­ни

Звели на тем­ну ту, страш­ну до­ро­гу

Його єди­не, лю­беє ди­тя.

І з ни­ми враз го­тов був прок­ли­на­ти

Всіх хрис­ти­ян і бо­га хрис­ти­ян.

Тому на згад­ку про свя­ще­ни­ка

Християнина так по­ну­ривсь він.

Но швид­ко ви­по­го­ди­лось ли­це

Його. Він знав, що ско­ро раз Ва­лентій

Рішивсь хрес­ти­тись на хрис­ти­яни­на.

То кра­ще не про­ти­ви­тись йо­му,

Не дра­ту­вать не­ду­жої душі.

(А що ду­ша йо­го те­пер не­ду­жа,

О тім і хвилі він не сумнівавсь).

Та інша ще, щас­ли­ва дум­ка блис­ла

В душі йо­го: ачей же хрис­ти­янський

Священик змо­же за­гоїти ра­ну,

Котру за­дав ас­кет? Ачей по­мо­же

Знов поєднать Ва­лентія з жит­тям?

Він знав свя­ще­ни­ка та­ко­го! Блис­ла

Надія щас­тя в батьковій душі,

І блиск її роз­лив­ся по об­лич­чю.

“Нехай і так. Спов­ню твоє ба­жан­ня!” -

Сказав отець і вий­шов ско­рим хо­дом.

Жив в Римі десь, в да­лекім за­ка­ул­ку,

У власнім до­ми­ку му­ляр уч­ти­вий

Памфилій, виз­во­ле­ний раб, грек ро­дом.

Що був письмен­ний, пра­вий, доб­ро­душ­ний,

То й виб­ра­ла гро­ма­да хрис­ти­янська,

В тій часті міста зло­же­на з убо­гих

Ремісників, йо­го на ієрея,

І пос­вя­тив єпис­коп по за­ко­ну.

Він був жо­на­тий, трьох синів до­рос­лих

І три доч­ки мав, жив не зовсім вбо­го

І був з прак­тич­них, ти­хих тих лю­дей,

Що раді раз здо­бутій вищій правді,

Але ще більше раді, сли ту прав­ду

Спокійно, мир­но мо­жуть виз­на­ва­ти.

Ніколи му­че­ницько­го вінця

Він не ба­жав; що бо­же - ра­до бо­гу,

Але що людське - лю­дям приз­на­вав.

Дітей хо­вав у бо­язні гос­подній,

Але й не в меншім пос­лусі батьківськім,

Ховав не на ас­кетів та свя­тих,

А на лю­дей, хоч чес­них та ро­бу­чих.

І жінку в владі й пос­лусі дер­жав,

Хоч не вва­жав жіно­чий пол за­гально

За зміст гріха, за чортівську по­ку­су.

Сказать ко­рот­ко, ієрей Пам­филій

Був доб­рий муж і щи­рий хрис­тя­нин,

Що хоч йо­му єдна­ло честь, по­ва­гу

У бідних і ро­бу­чих та у влас­тей,

Зате в очах ас­кетів та зав­зятців

Непримиримих ува­жа­лось май­же

Гріхом, трус­ли­вим віровідступ­ницт­вом.

До то­го-то Пам­филія удав­ся

Нещасний батько.

Здивувавсь Пам­филій,

Побачивши та­ко­го па­на в своїй

Хатині; смир­но, але без уни­жень,

Він привітав йо­го. Но гнеть ве­ли­ка

Утіха суть йо­го всю на­пов­ни­ла,

Коли по­чув, що пан той - се отець

Валентія, ото­го ліка­ря,

Що бідним да­ром по­ма­гав, що навіть

Його доч­ку від смерті відвер­нув.

Він сам не знав, як дя­ку­вать ста­ро­му,

Де по­са­дить, чим угос­тить йо­го.

Та, вздрівши хма­ру смут­ку на чолі

Його, гнеть влас­ну радість поск­ро­мив

І став роз­пи­ту­вать про сум йо­го

І що йо­го до нього за­ве­ло.

Розговоривсь Ва­лентія отець.

Все роз­ка­зав, що знав; не утаїв

Своєї му­ки і своїх надій.

Які пок­лав на нього. “Ка­же­те.

Що син мій спас від смерті ва­ше ча­до!

О, дя­кую бо­гам за ту го­ди­ну,

Коли се ста­лось! Так те­пер я вправі

Жадать від вас, про­си­ти вас; зробіть

І ви для ме­не ту са­му прис­лу­гу!

Спасіть мені моє ди­тя! Влічіть

Від лю­тої не­ду­ги ліка­ря!

Хрестіть йо­го - я не бо­ро­ню вам,

Але спо­ну­кай­те, щоб по­вер­нув

До давнього, тру­дя­що­го жит­тя,