Шрифт:
Очі панотця засіяли недобрим блиском; біла довга борода його задрижала... він нагнув плечі ще більше, як звичайно, і, піднявши руку високо вгору, указав довгою палицею на пусту, завіяну толоку сусіднього села.
– За готар,- прошептав зимним, хитрістю переповненим голосом.- Затягніть його за готар... Сусіднє село нехай собі з ним голову б’є...- і, відвернувшись роздразненим рухом від усіх, потюпав квапною ходою білою дорогою назад.
Люди остановились.
Не промовивши ні словечка, стояли добру хвилину з нерішучим видом; відтак схаменувся старший:
– Понесем?
– спитав.
– Ні!
– відповів молодший.- Не на моїй землі лежить.
– І на моїй ні - раз; а по-друге, хто його знає, що він за один?..
О тій самій порі чорна Магдалена сидить у своїй хатині і пряде. Від часу до часу спиняється її великий журливий погляд на тринадцятилітній дитині, що лиш у сорочині... сидить на печі, дере пір’я й перериває глибоку тишину довгим кашлем. Чоловік на постелі, звернений лицем до стіни, лежить мовчки.
Від довшого часу виє собака в буді коло малої стайні, де знаходиться її одиноке багатство - корова, і не може успокоїтися.
– Виє, як би вовків зачула...- обізвався немощний з постелі, перериваючи глибоку тишину, і з голосом, неначеб присутні мали те саме на душі, що він.- Іди, жінко, глянь, як держить вона голову. Коли вгору, то перед вовками, що десь їх зачуває, а коли вділ, то смерть.
Жінка поглянула на нього, відтак повела очима на дитину. Вона не сподівається смерті. Хоч дитина в неї хора, хоч день і ніч кахукає, а вона смерті не сподівається. Господи Ісусе Христе, якби воно їм не згинуло!
Вона поставила роботу набік і встала. Висока, чорна, худа постать була покірно склонена, неначе відчувала на собі якісь провини цілого ряду поколінь і просила прощення. Прекрасна була вона колись.
Колись її чорне, як шовк, волосся лиснілося на молодих плечах і грудях; смагляве лагідне лице віддавало молодістю, а очі - чудові, прекрасні ті чорні зорі - горіли огнем сили й надії. Тепер також горіли, але огнем невгасаючого жалю.
– Мамцю, і я піду з вами надвір!
– кликнуло дівчатко живо з печі. Воно підвело голівку і засвітило очима на матір, тими самими чорними зірками, що горіли і в лиці її матері.
– Чого, доньцю?
– спитала лагідно мати.- Нема чого. Бачиш, яка студінь. Вітер стисне тобі груди, і станеш гірше кашляти. Сама піду. Мені треба ще й по сіль у село забігти. Нема солі і світла. Ти сиди та й пильнуй тата й хату. Я піду сама й зараз верну; слухай, доньцю...
Вона закинула довгий чорний сердак на плечі і, обвивши старанніше білим рушником голову і темне обличчя, вийшла з хати.
Біля стайні заглянула за собакою, що на її вид успокоїлася; відтак подалася на лісну дорогу в село.
Ледве що відбігла кількасот кроків від хати, як уже й спинилася: напіткнула на нещасного чужинця і з остраху аж уголос скричала. Але тут же спинилася. Один погляд на одіж його і схуділе пожовкле обличчя - і, неначе недавно панотець, угадала вона тепер положення чужинця.
Різні думки заграли роєм в її голові. «Хто він? Відки йшов? Що йому було? З голоду упав? Заслаб?» А потім «Неживий? Цілком неживий?»
А відтак заволоділо нею одно почуття, що наплило могучою хвилею на її душу і наказувало лиш одне: до хати забрати нещасного. Якнайборше до хати. Про дальше вона не думала. Зігнулася низько над ним, впиваючися в нього своїми великими зжуреними очима, здержуючи при тім віддих. Не міг іще бути мертвий... Господь великий.
Відтак скривив гіркий усміх її уста. Йому в грудях клекотало, як у кітлі...
Оглянулася з розпукою округ себе. Не з’явиться яка людська душа, щоб прибула їй сюди на поміч?.. Хотіла його до своєї хати затягнути якнайборше. Вже вечір зближався, мороз тиснув, а він уже гасне... вже деревіє...
Нічого не побачила. Вокруги тишина, тут ліс, темний, понурий, а там завіяні поля і толока... о господи, рятуй!
– Вуйку... татку...- заблагала з неописаною щирістю в голосі,- здійміться. Я вас хочу до хати забрати. До теплої хати, татку, і теплої стравці подам. Лише трошечки... трошечки здійміться... здійміться, татку!
Вона старалася піднести хорого і нести сама, але не здолала. Він тяжкою колодою важив в її руках і мов до місця приковував.
Знов оглянулася вона.
Великі її чорні очі впилися далеко в сільську дорогу і благали розпучливо: «Спішіть на поміч, люди!
– нещасний гине, приходіть рятувати. Приходіть, бійтеся бога!» Лише одробина ще якої іншої сили - і вона затягне його в хату. Вона взяла би ззаду за плечі під рамена, а хто-небудь інший за ноги, і затаскали би в хату. Лише одробина! Він відживе... заговорить, і все буде добре... «Спішіть, приходіть, люди добрі!..» І знов оглянулася, і знов: хорого волікти по землі, що вже й так зі світом прощався,- годі! Гріх! Доволі горя, що чужинцем гинув на дорозі, мов звірюка...