Шрифт:
Чернівці, 4 липня 1907
ЗА ГОТАР
Нарис із сільського життя
Зима.
Старенький панотець села Д. повільним, утомленим кроком і з натугою прямував сільською дорогою під ліс. Дорога трудна: снігом завіяна. Він останніми днями падав і падав, неначе сипаний невидимою рукою, і наріс високою білою верствою. Куди не глянути - царство його. За дрібними сільськими хатами знімались білі могили, наметені вітром, і ночами блистіли проти місяця холодним кришталевим блиском.
Мороз тиснув і пік, і хіба що хто мусив - виходив із хати.
А старенький панотець мусив.
Двоє газдів, один молодий, а другий старий, вступили до його хати і поставили питання: «Що з чужим робити, що не знати звідки навіявся, убогий подорожній якийсь, і лежить напівмертвий на лісовій дорозі недалеко хати чорної Магдалени?.. Слабість збила його з ніг, бо видко, що розболілий, повалився серед пустої дороги, якраз за селом, під лісом».
Тому треба було піти і поглянути на нещасного. Може, покажуть сліди які, звідки він, а може, іще й заговорить... може, зможе іще піднятися і далі піти: такий чужинець, що не знати звідки і що,- лише клопіт для села; загине, то й ховай даром, трудись за бог зна які гріхи... Він не любив даром трудитись. Старий вже був, а що найважніше - який хосен йому з того... А то акурат...
– Ех, що за дорога, що за дорога! Се кара божа спадає на нас, кара божа!
– бурмотів, засапуючись і опираючись важко на грубу, ковану палицю. Біла довга борода аж штивніла на морозі.
– Таже дав бог святий сніг, аякже,- відказав молодший.- А може, воно й добром вийде весною землі?
– А-i, «добром», дурню! Грішите, та п’єте, та крадете, та грабуєте, свідчите фальшиво один на другого; на боже не даєте - і добром має ставати стужа та фортуна? Не плів би ти дурниць!
Молодий замовк.
Він засунув одну руку в рукав другої, зігнувся, опустив голову вниз і старався опертися острому, пекучому вітрові, що так і палив обличчя. Не мав він охоти говорити: по правді сказавши, боявся панотця.
Його товариш - старий балакун, сільський вартівник - поглянув боком на панотця і обізвався:
– Що ми мали робити, панотчику? Двірника не було вдома, щоб в нього порадитись, виїхав у місто, а що до вас нам найближче, то й поступили до вас за доброю порадою. Се не наш чоловік, панотчику, се чужий. Ніяк першого-ліпшого чужого, та ще і в хоробі, в хату затягати. Біду може затягнути. Ми йшли оба до лісу, я та й оцей... і видимо: недалеко саду чорної Магдалени... саме близько готаря, лежить чоловік. Приступаємо... дивимося.... се не з нашого села.
– І не з сусіднього!
– закинув молодий.
– І не з сусіднього!
– повторив старий.- Вмісто кучми в нього капелюх на голові солом’яний, а вмісто сердака або кожуха - полотнянка.
– З Галіції!
– закинув, як перше, сухо молодий.
– Таки так,- кажу.
– Може, замерз!
– каже оцей.
– Або заслаб,- кажу я,- та й гримнув.
– Або упився, або упився!
– кликнув роздразненим голосом панотець, спинившись, щоб відітхнути, бо якраз знімалась дорога горбом між полями.
Оба селяни розсміялися.
– Може, хотів зігрітися!
– закинув старший.- Та й збігла горівка в ноги й звалила.
По хвилі довшого мовчання поспитав панотець:
– А далеко ще там до нього?
– Та ніби недалеко. Недалеко Магдалениної хати, коло її городця, недалеко готаря...
– Котрої Магдалени?
– Таже чорної, панотчику, чорної...
– Ага... ага!
– обізвався панотець протяжно.- Чорної...- і замовк.
Аж надто добре він її знав. Тринадцять разів вступав в її хату. Тринадцятеро дітей поховала вона, та Магдалена.
– Вона вже тепер за себе і за свого чоловіка гарує, бо йому і ноги, й руки геть покривило,- почав оповідати старий вартівник.
– Від чого покривило?
– спитав панотець.
– Хто може знати... Кудись ходив на роботу і відколи вернув - два роки буде тому на Миколая,- то все лежить та й лежить... і руки, й ноги йому покривило. Має вона добру партику на сім світі. Не дай, боже, нікому таке. Ще й діти вмирають. Оце останнє, що ще держиться її, та й то вже так, як би не її вже було. Лише очима світить. Худе... жовте, і день і ніч нахукає та й кахукає. Біда!
– Ов!..- кликнув панотець і знов на хвилину пристанув. Потім додав, відітхнувши: - До неї ще далеко. Десь забудувалися від села, як від ворогів. То... кажеш... її мала слабує?
– Слабує. Вже що вона не робить, куди й не ходить по ліки, а дитина все не така, як другі діти. До святого Івана чудотворного Сучавського на прощу водила. Мабуть, не виросте їй і оця дитина.
– Та коли так, то певне, що не виросте. Але вона чемна жінка: на боже не забуває. Дає на служби... і добра робітниця. Коли не пішлеш по неї, вона зразу з’явиться. На все має час.